1
Під небом Африки ревуть ефірні герці,
В славі й полум'ї там світова новина,
А в мене – страх негідника у серці,
Що й без мене так-сяк переможе вона.
Під небом розпачу остання в світі битва,
Під небом світу – ловлення дощу.
А я в таємності, щоб розум був як бритва,
Каміння й скелі вченістю хрищу.
У всесвіті – викликування бурі,
Хоробрий час! Без зброї мій день до мене йде,
А я – досвідчений, страшний, у власній шкурі –
Ховаюсь тут – аж сам не знаю де.

Джо, бджо!
Либ-джоли, бджо!
Либджо, рибджо, трибджоли онде і онде:
Бузі-бузі, бузу!
Зумзум, пузі, буду-ду:
Небузабули? Трибджоли! Ці й тії, течете ви –
Ідеє війця – Є! Гугу, тотожнедібне ж,
Небузабули б, либонь: є, немає, дорівнює, хто?
– Аякже, я їжджу, авжеж я й заждав!
А хто є ота, є ще, добре ті, хто ти?
Як твої лиця горять? А не слухали ви? Імовірно!
Ти слухаєш, ти бачиш, ти цілуєш
Ці лиця личка ніжні, руці, а ці очі –
Ех, сіно! Де ми є? Ми тут, ми там, де є ми,
Ми зараз. Чом не там-то, там, і отам, і он тамо
Чи не тамтам, абощо? Отож бо, які очі:
Де там, де витам, де-не-де, чому не тут.

Вулицями, вулицею вітер гамір несе.
Де ми тепер опинилися? Там, де ви знаєте все.
Подумайте лишень: "В труні – або в колисці".
Ото воно – люди численні! Скільки тих тисяч людей!
В одиницях неточности й замилування ( я не забуду ) очей:
Оце є місто, що стоїть на необхіднім місці.
2
Теє ж місце – там де гра
Дій, де гра на дії
Дійде, неточно, не до ненайкращів –
А точно – як до крайнощів отам,
Танцюю всю дорогу, не втричі є дорожчі
Три мені вартости від однієї, що мав!
Чи правду співаю ви: не знаю чи мав,
Ви, найанінавіщіші в громаді-винограді!
Чи є ще й іновіщіше: я ставлю запитання
Й не чую відповіді. Зло кого бере?
О грона дій! Де зелен день ходи-но,
Де й люди є, і все: те дійде, те не діжде –
А ребра дах зриває. То й є вони. А ну,
Не сором хором, найанінавіщіші,
Хорей сорому не йме:
Скільки ребер, скільки зябер, скільки щелеп, скільки крил!
Віддавна йде, о сороме розуму, там отією
Своєю вулицею. Ходиво та красиво –
Чи не щастиво надиве їздива є?
Досить по-людському так, що понад теє – моє.
Витри шибу, витри шибу! Яка риба – такий дощ:
Грона гніву і на дію сивий гнів як крапка:
"Чи не замало запитань на мене впало?" –
І гнів на дію знов, і сині гніву грона,
І в дії гніву – гра невтомно монотонна.

Де ж та відповідь, як дія,
Дія сорому не йме?
Розум сорому не риба,
Дія розуму не хиба,
Після дій всіх послідовних ніхто сорому не йме!

В смухатих чорних чобітках
І підперезана вербовими гілками
Стояла дівчина, тримаючи в руках
Моє зображення з людськими тельбухами.

Тому я вдав, що я нічого не помітив.
Не думав я, що я такий бридкий.
То де ж я? Осьде й я, де люди й мої дії:
Гей ви люди мої! Ви є звідти?
Всі ви є всіх моїх дій.
3
Дії мої, дії мої! Скільки розрахунків
Перед вами, я співаю, й спалених мостів!
Хто до вас дорівняє – той воїстину годен,
Щоб за вухо його перед люди витягли ви з-за лаштунків,
Де хор непевностей не дише, і не спить зачарований гнів.
Раз, два, три! Починаю розраховувати: хто то,
Плечима знизуючи, падає мов прірва
Між новиною й старожитністю? Здається,
Я щось вигадую? Ні, згадую
Щойно забутий сон: правдоподібно й тихо
Й число народів заокруглене, що сам я заокруглив,
Тече від півночі на південь мов олія,
На кулю земну лляне цівкою:
Оце вже молекулярною плівкою 
Дотекло до Екватора, точне, і звідти,
Наче з високої вежі, бачить найближчі світи –
І похапцем на незабудь малює
Все, як воно відбивається в щойно заплющенім оці:
Оце – число народів, а ген – число світів,
Так званий Всесвіт зі всім, що є у ньому:
Планетами, кометами, зеленими гаями,
Морями, горами та долами, де точиться побут людський,–
Все, що звичне і знаємо. Впізнав там і рідне село,
Тоді хтось вигукнув: "Ні, ні! Стривайте! Що то?
Нехай все буде знову, як було!"
Тобто не буде. Бачив людей, що пливли
Бурхливим мороком; шукаючи за часом
Забарив їх на мить. На світ божий вони випливали,
Лляли сльози, співали, довго-довго живих удавали –
Аж такі їм казкові були надзвичайні й щасливі звороти,
Хоч і звалені в купу, великоднього виду життя.
Оце такого й я зазнав складного почуття;
Відтак продовжив: Їдучи співаю,
І на снів островах серед ночі без сну
Нудьгуючи, потроху накидаю
Аби знали, умов, за яких рахувати почну.
4
Хто не знепритомнів – той не фахівець є,
Хто не передумав – той не молодець є,
А хто й не подумав – той програв як гравець,
Бо то не там було! Де зелен день ходи-но.
Куди летить оте дівчисько?
За ним і я собі везу
То віддалік, то зовсім близько
Тим небезпечнішу грозу.
Отак співаю всю дорогу,
Дивлюся з піснею вперед –
Аж ось біжить на допомогу
Якийсь непроханий поет:
"Ви бачили, як тонуть криголами?
Ви бачили, як плаче водолаз?
О, ви не бачили, як тонуть криголами,
Ви здогадалися, як плаче водолаз!
Ех, дідько! Я чув, що людину ось тут по-звірячому вбито,
Зазнав через неї чимало нелюдських образ".
Дивився, бачив, дивувався,
До небезпек не дослухався.
Ось налетіли і гай-гай!
Оце вам, батьку, й рідний край!
Поет сказав: "З одного боку!
Бо, як подивишся вперед –
Побачиш істину й нівроку,
Що хто не вмер – той не поет".

Відтак – і мертва, і жива
В чубах людей електрика шкварчала:
Незле ж ти, дівко, згармонізувала
Повільну муку нашого їздва!
5
Веди, веди! Погода чисто літня,
На обрії – саргасові моря.
Мені на думку спало: чи досвітня
Свідома того, що така вона, й зоря?

Свідомі айзберги розходяться, мов ряска перед носом.
Вона мені вчора надіслала якогось посла
З якогось дитинства на вітряній луці.
А ну ж бо розсуньтеся, друзі мої – бачу жаб'ячу
В траві ікру, вона ж на луці там:
Мов скло блискуче сонце, змиває вітер тіні,
Пересмикнуло ген мерзлякувато
Всю гладінь моря, далі – світу широчінь,
Ловитва ряски, помилки, і все, чого багато
Не в нашім колі синоптичних спостережень.
Це коло – як угода,
Це коло – як умова
Вмістило в собі решту заповіданих кіл та обмежень:
Онде звідки воно! Рвучко вітер
Запитальні брижі на морі відтворив.

Лежі та веза! Веди: он на білих, що здалеку вежах
Виглядають загрозливо, зблиски й дерева з молочного скла,
Дій сваволі число навмання, межі розуму – й сон у мережах
Як перемога чарів круглого числа.

Ось так, – і так, і – так! Вильми блискучий шлях
Сьогодні я накреслив через київ –
З буднями, злиднями, кров'ю, з небом в квітучих боях,
З гетьманами та князями,
З оркестрами,
З кожум'яками, що переслідують зміїв:
Хмарочоси й дирижаблі, й ви, космічні кораблі!
Винадвами, я схиляюсь, руки й ноги як граблі.

Оце такий є страх заради справи.
Гні пра до пра, два або три дні слави
І на дніпра дні сонми снів – ото є київ:
На подолі іграшковий річковий вокзал горить,
Оболоні ген сузір'я тихо мерехтить.
6
"Все дуже просто: як синоптик і погода
І сходиться, як рейки вдалині".
Події згортаються і розгортаються; раптом вся в вогні
Виникає необхідна перешкода.

Попереджую, попереду. Грома, гарма, грама!
Неваминоходи! Сліпі й землистовиді,
Мертво-гарячі й невблаганні, дихають на скло,
Мов позіхають зазіхають на винебезноннеході ції –
Аж кашляють смолою, й пекла краєвиди
Злизують з віч: як папір порвемо ваші й наші
Мертві душі однакові, однаково всі помремо!
Оце такі ми є. А ви? Де ваші дії?
Чи впустите, чи змовчите, чи втримаєте – чи
Як вівці вперті боронитиметесь нам?
Ви не знаєте, вівці! Ви виходите – 
А ми вже чекаємо там,
Аби вказати вам на помилковість ваших дій,
О помилкові. Що ж ви ще, крім помилки, зробивши,
Вже завтра впадете на царині своїй?

Оце такі. Вина то Фарадея,
Що ми – страхополохи не з власної вини.
І часто, дуже часто – небо не слухай – ідея
Винахідника жалить у мозок, як мовчання його новини.
Нині ж, сумлінні, хто є, кому-небудь співайте
Поховальної зі мною: поховальної треба тепер.
Щоб небеса не почули, з гіркотою чи з гнівом згадайте,
Хто з якою метою народився на світ і помер.
А я тим часом,
Я придумаю щось, аби добре нам, друзі велось
Навіть там, де всі спогади та імена повиривано з м'ясом.
Небо, чи так? Чи хоч одна безневинна озветься
На зубоскрегітний лад поховального співу душа?
Радійте ви, що плачете! З вами плакали й ми – аж забули,
Що самі помремо: не сама лише кривда й неправда
Очі їсть водолазам.
Ви, ягнята, й ви, що плачете в морі, акули!
Хай ваша безневинність вас не полиша.
7
Безумовно, безперечно, переконливо.
Так, то чудова пастка була.
А немов дивно: я мовби не з
По людському власної волі запізніло збагнув
Що то було. Фіялковим туманом понад шляхом
Мої очі пливуть, перепитують,
Чи над шляхом туман. А над чим же ж?
Не бійтеся ( ви ще не знаєте ): я свої дії впізнав,
За браком розуму замовкнув. Мої дії!
В затінку речень гіллястих був би я вам дарував
Гроші, й розум, і час – та не маю надії,
Що ви мене впізнаєте.

Чи мало людей тобі? Бачиш, нестрима!
Надто багато – розлючені й неві,
Аж надто недовірливі й продажні,
Аби на мир пристати або швидку війну.
Мені здається, я ніколи не збагну і не забуду,
Як ми, неприсяжні,
Взяли на себе виправдання бруду
Співіснування. Обліковці втрачених людей!
Ще не бачило небо – й нехай не побачить ніколи –
Такого числа божевільних. Ото, якби я знав,
То, безумовно, діяв відповідно.
Яка ваша відповідь? На дію "Вбий людину"
Всі, як один, скажено гарчите
Й бурмочете, що знаєте, що то означає.
Тож, як хочете знати – мовчіть і дивіться;
Але хто бачив – той має
За будь-яку ціну донести до нашого вуха все те.

Чуємо: Дарманиграма! Бачили гроші отам;
Зречення розуму знаємо, знаєма зброя рукам:
Нині, як ми розстріляємо всіх боягузів –
Не буде кому тоді з нас, боягузів, сміятися!
Навійні й навійніші! Ви невинні й самі.
Як наші гроші програємо – наша війна у ярмі.
Наша теперішня згода – на полі під паром:
Думи, як жар, перевіймо на полі минулого.
8
Так, то чудова засідка була.
А що мені і як її
Дало підставу так назвати?
Я хорую щодня, я шукаю, мов очамріла бджола,
За грошима й ненавистю,–
Не знайшовши, починаю, навпаки, за любов'ю шукати –
І знов як та сама божевільна бджола:
Так невинні й самі не виходили. Трибджіл.
То вельми досконала засідка була,
Аж копит шкода мені – вони, топтавши, стліли
В засліпленні все поспіль: і квіти, й гніву жар.
Ассам, блискучий зиск, – аж ( хиба, хита, хиза )
Знівоязнев! А чи в вухах, наприклад, горлоріза
Має право дзижчати божевільна рослинна бридня?

Йди собі! – А ми вже, хижі,
До стратегії вдались:
Он на тому роздоріжжі
Помилилися колись.
Звірмо наші годинники:
Бачите, як секунди перестрибують з місця на місце?
Бачите ви краєм ока! Бачите ви – як зайці!
Дивовижно: вище, нижче, тепер ті, тоді оці!
Нехай повзу мов пауза до скону
Й крім вас не маю жодної дороги вороття –
Що ви там казите? Ви хто ви там – життя?
Має істина місце: я тут, і зламав ще одну перепону.

Віялоа – в траві травітрадичка,
Говоричка й ю, зимовлята, земля
За мовчання водини, кружляння
Рухів суму його повелося не зовсім йому на гаразд:
Сліпі слідом за зрячими прозріли,
( Водина – то є слово новини )
Земля радіє: дві цигарки у лещатах
Рукою допитливою, як фахівець, затискає.
Один на один над вічнавіч є десять
Або ще й менше, так? Кого б там ще ми стріли,
Втоми не знаючи? Квіти, люди й земля
Моїх дій незумисних.
9
Ми уздріли! Гасло там!
Дим отам, а куди бігти?
Отуди, нема коли!
Гарма, грома, грима:
– Не знаю! Нічого не думав! Нічого не бачив!
Нічого не робив!
Тим часом зорі де? – Гай-гай! Плащем дощу,
Пращею диму розкрутило і скрутило
Дерева й порох; впала як орел
Цікава тиша – й лиш годинники з-під стріхи
Зубами цокотіли. Галала,
Оттобійна! Де мед мій, боягузи?
Зірки отам на небі й риб'ячі хвости;
На сході надто сходи і мости;
Помалудіймо хмар, як стоси прозирунків:
Спочиньмо. Ось де річка, де риба – там вода
Немов бруківка ртутна,
А хвилю свою гонить, хвалить і гойда,
Ніби то – новина абсолютна.
Йде сонце, мов скляної риби хмара
На тлі тисячолітнього дощу.
В траві малеча риб'яча, а над травою 
Стовпами диму білими осики та берези:
"Якась людина босими ногами
Траву обмацує. Весна загубила ключі?"
 
"Я не весна. А це що? Знов те саме!
На рибку наступила, здається. 
Дивлюсь – а в неї двоє п'явок у очах.
Боже! За віщо ти мене караєш?
Я вже не можу, Господе!"
Ото нам
З живої риби й п'явок чоботи живі:
Відповідайте, випадки, незнайденим законам,
Щоб не було вам лоскоту і смерти в кропиві!

Аж так пересмикнуло:
Хмари! Я знаю: це ви.
А що ви там бурмочете не знаю.
Я просто так тут знічев'я ходжу, росу збиваю,
Благаю: не морочте голови!

Сміху пасма, сивий дим, хвилі з уст і з носа:
А мені такі дошкульні запитання й п'явки ті!
Що такого, що людина ходить боса?
Та видюща. Де ж ті очі, ніби вперше у житті?
Ви, поцілунки риб'ячі, що на моїх ногах!
І ви, сріблясті рибки, що тануть на губах!
Тут ще хтось є. Гей п'явко! Відчепися:
Піди ондо, як хочеш, до неба присмокчися.

Мене веде порожня порожнеча.
Я перестав дивитися вперед.
Що там? Життя? – Тремтіння й колотнеча,
Стрибки секунд і сон, як загублений предмет.
10
Ведуться тіні. Скла складання знаємм
Під звуки годинника. Слухай! Як у воді крижаній
Нема як думати, то нехай ми тобі нагадаємм,
Що далі буде в центрі всіх подій.

"Завтра?" – Плачуть, коси чешуть,
Запевняють, що не брешуть,
Казяться як свині.
Добрі свині! Але ви –
Для інтриги раз, два, три –
Натякаєте на книги,
Що у всьому винні.
Боже! Що ми робимо? Складаємо вину.
Тоді я з вами: зараз на збіг людей зверну.

Я звертаю: що це, як не збіг обставин?
Озвітеся й сьогодні, хто чим славен –
Посміємося весело на ту старовину.

Волосся як вода з голови пада,
Як листя під ногами шурхотить.
"Хіба не красно? – Десятьох досвідчених нарада
Біготлива, метушлива – наше волосся горить?"
Я: "А й справді горить, – подивився крізь зуби, –
Слід припустити, що так саме до істини любов
Знає руки й очі, і навіть, брехливі правдолюби,
Розум митця полохливий. Я б на таке не пішов".

А так – гаразд. Добро за бурі трибне,
Тепер нехризо, гризо. Гаразд, моя гриво, гори!
Хитонезамо за умов, бо некриво поламане –
Неспри на хвір, нахвар отак на відстань.
Вагуни з коливунами, рев, складиноназву –
Назволитрудда гурт, гуртом на зволитрудда!
Що воно діється? Чи діється на відстані?
Ага!
Негри не грають, білі – мов ці, покваплені,
Очевидно вагаються.
Зорі горять,
По дзвіницях діти сині, скупані в бензині,
Білі війни, мов комбайни, сплять у пшеницях –
То пісні слідами сонця, мов червоні лані
Мчать, аж сторожко напнувся весь причинности ланцюг.
Індикативно розум огні тне, накладає вогонь на вогонь,
Розтини розчином займистим заливає,
( Бо це – розумно ) виє: "Відстані і світла!"
Зігнемо біль, тут пси в вогнемобілі,
Психолог швидко все замалював.
Тут злочин, істино. Іржа – була й вода тут,
На шпалах інтуїції хитнувся водограй.
Кити жируйте і тікайте. Голими руками
Я справу розв'язав.
"Не може бути!"
Коли я жабу вдарив ременем, вона почервоніла,
Сиділа, наче скеля кам'яна.
Тоді я розсердився, вдарив себе по нозі.
Моя нога також почервоніла,
Зажевріла назва її. Яка ж твоя назва її?
Наприклад вам! Іржаве жабуриння,
Шабля іржава китайська, моя;
Ще – біла жаба в банці з формаліном
І наші гроші. На гру, на розпусту отам
І на злочини. Які ж наші дії отам?

Наші дії такі: перетнули бузковий
Туман ізнов,
Розквітли й обсипались дерева,
Майнула під ногами іржава животінь  –
Мов селянин кремезний, озброєний граблями,
Сміюся по-китайському сам з себе гуртом з усіма:
О чарівні нерівності, самих себе не варті!
Я тут прийшов на битву  – а ворога нема.

Тим часом в разках феєрверків та квітів
Ще одна дія йде, мов сліпа:
Падіння й старти бомб, ракет, метеоритів!
За собою веде. Зупинилася, мріє мов блискавка,
З долоні на долоню пісок пересипає.
Діймонебіймось! Вітер монотонний
Шмагає небо пахощами теплої землі;
Подяки віддощ сіє матіола,
Мов діяманти звуки сипле радіола,
Нитками сріблястими тиші ковзають сльози в імлі.
Туди он диви: зараз буде.

Джаннумогед! Беніагніззагір! Ваю, маю!
Вітаю, відьмо. Їдьмо –
Відаймо разом та видьмо
Що ти, як відьма, завжди ховаєш від нас!
12
Аж карасі й лящі, лунаючи у вухах полетіли гави 
Сигналами до відступу та наступу тоді.
"Хоах, хоах! Зробив, – подумав – в завірюхах
Відкриття, як ловити слова в каламутній воді".

Так! Неувага! Переходимо на об'єктивну мову,
( Протейтут ) не забуваючи про нашу поступову:

Риба в воді кришталева, тінь по воді крижаній –
Що тут жахливого? Ми ж нічого не знаємо!
Тож запитально погляньмо: а чого тут шукаємо,
Вже досить довго мерзнучи в ній?

Знайшли святковий гумор, гамір запитальний,
Внутрішні вартощі инших віддійм,
Тут – вилучили шум. А загалом відбилось:
А скільки ребер, зябер, скільки щелеп-крил.
Ламаножа, стригада, хвилями волосся,
Стрибок на стелю: мавцю!
Цією вулицею. Щоб було уявне
Відбито в дійсному – ми спекаємось, діти,
Спершу лякачки цієї, що висмоктує правду з очей:
Буде знати, як лякати недосвідчених дітей!

Скресає. Блиск і скрегіт точних розрахунків.
Крижина – там науки бігають мужі.
Але! Без паніки, без музики, без слів і без малюнків!
Щось ми винайдемо зараз, не загинемо отут!
( Стристриби ) Так! Мисліте всі за мною,
Вже в окулярах чорних відтворюйте, сліпі,
Те, що назвемо "Гра слів зі сліпотою,
Й нехай слова нагострені пояснюють тупі".

На небо дивиться, нудьгує, перепитує
За тінню тінь отам. З гілок швидкого блиску
Вигоняться кручені сили в системи віддій навмання;
Крізь якусь неосяжну, непроникну систему знання
Кинула квітка світові запаморочливу записку;
На запитальний ластівчин політ
Накладемо типовий розпач мухи;
Мої собаки виявили слід
Дощу, пожежі, й ніби завірюхи.
Ну, годі мислити. Вперед, пізнання пси!
За нею ( знакоклики, зниклики ) нею:
Пси, летимо, відчуваємо: вже наші точні носи
Припали, так би мовити, пахучою іржею.
13
Коли, нарешті, скрегіт криги й обладунків
Підкреслив точність наших розрахунків,
Ми не барилися й не квапилися: вдарили у весла,
Всі зорі кліпнули – й наука знов воскресла.

Збіг белькотівок, тризна шепелявок.
Стрикниги в космос! Обминаю чудеса
Міжзоряного простору:
Медузи, грози, хори муз і хороводи мавок.
Де гасають комети й гра на смерть у "класа" –
Факторіал незбагненностей. Спливає чорним потом
Он Скорпіон, он Близнюки, он – Лев; прошив Стрільця польотом;
Он – Риба на кризі, що скресла;
Он де – цяткою – Книга Планет,
Вінок навігатора. Воскресли супутники змарнілі:
"Знайшли, – чудуються – таки! Її – без неї!
Тепер, нарешті, падаймо вперед.
Бачу кров на долонях, чую змору у тілі:
Прощавай!"

Щавайвай. Я сам ( сальто ввічливости ) доведу
Те, що сам я вже знаю, а ви – боягузи.
До чого ви хилите знаю; попри всі дюзи й медузи
Бачу таке, що не зразу й кари для себе знайду.

Он Океан кругом Книги біжить –
Чи оббіжить? Ще не знає,
За хвилею хвилю важку
Через кригу двох тисячоліть
Втомлено перекидає.
Доконає свого ( це я знаю ). Наберімося, люди мої,
По змозі мужности і всього, бо скажу вам –
Кажу вам – я скажу вам: ви вже мертві.
Навіщо прокидалися? Давно вже не спимо,
І не радіє серце нашій жертві,
Що на олтар науки кладемо.

Отже, розбито 
Вічности слово? Я перейшов
До зрадників, і то було нелегко.
14
Гиля, гиля, гуско біла!
Гиля через кладку.
Сам – під кладкою в воді
Роблю фіззарядку.

Гуска зупинилася, кинула погляд угору:
Га?

Минай, кажу!
У хитрощах військових
Вправляючись невтомно цілий день,
Я хист обійняв з трьох часів тимчасових
Складати умови й обставини згубні
Міжзоряним війнам за день без пісень.
Тому то я, як геній цього мосту,
Тремчу за своє безпідставне життя:
Минає ніч моя, і то не дуже просто –
Дрімати на порозі нового відкриття,
Такого неймовірного. А втім, не дуже й хитру
На сей раз з собою зброю беру:
Ліс рук стіною, звивисте річище диму та вітру
Повниться шелестом, наче крадіжку стару
Викрито щойно даремну дарма. Синьоока
З дзвінким голосочком старовина
З лантухом тут: імовірно, спостерігає звисока
Як, школярі, громадимо листя працьовито.
Підбігши, обіймаю.
Дивиться:
"От тобі й на!"
І, клацнувши зубами, 
Знов погляд втупила у обрій кам'яний.
Туман заволік очі, в тумані вибухає
Раптовий біль барв осени.
"Ти бачив?
Та що ти міг бачити! Слухай, вдихай
Синього кисню: сонце вже підбилось
Над кленами й тополями, бурхає димом земля,
Холодом віє з майбутнього!
Бачиш, де вітер береться?
Бачиш, до чого ми хилимо? Прошу, ходімм відсіля!"

Я вирвався, побіг. Хотів десь провалитись,
В купі листя сховався. Зціпив зуби страх,
Очі втома склепила – та ось ( я не знаю,
Скільки часу минуло ) прокидаюся! Нема ні ворухнутись,
Ні рук, ні закричати! Та сама чорна тінь
Гнітить мені груди, горлянку стискає
З нелюдською люттю. Геть іди, геть! Не піддамся! –
Думав сердито. Несправжня, оглушлива тиша
Тече і поглинає все кругом,
А ноги, мов повітряні, злітають,
Мене з собою тягнуть догори.
15
Люди кажуть:
Є слова, від яких виділяється слина.
Рослина, масло, голос. Що більше ви брехні
Намелете – то легше нам. ( Запитує ) Людина:
Що тут можна, й що не можна, й не завадило б мені?

Гоп! Коли ми раптово зупинились,
То наше падіння вперед почалось.
Чим, чом не акули?
Погляньте, що втнули
З серцем холодним стрибарви часу:
Біла пляма,
Аж до найменших подробиць чистий портрет марноти.
Врівноважена смерть, як і акула, не знає,
Як діяти. То чом же ми, сучасні,
Освічені й тавровані мистецтвом всіх звірів,
Не впадемо вперед, ось тут перечепившись
З сумлінністю науки, що ми її мужі,
Та з люттю, що не має природної межі?

Сміху пасма, сивий дим, хвилі з уст і з носа:
"Сутеніє! Діти в житі, промінь сонця у житті.
Ходить правда по камінню знову гола й боса,
Одинока п'явка сяє в неї на п'яті".

Ото ще новина! Чи знаю, що я знаю?
Ха! Хе! Китайська шабля – бачиш? Монахи, під знамена!
Малюю мури пальцем, вмоченим у воду:
Наш план такий: застрибуємо збоку,
Бо це мистецтво древнього Китаю.
А це – службовець N хотів кудись побігти,
І в свій робочий стіл по пояс провалився,
Та не журився довго: ось він,
Завзятий Джу, простягаючи руки, біжить,
Мов пташка лається, горлає і голосить:
Де ви, літа молодії! –
І біжить, простягаючи в розпачі руки, до Жовтого моря:
Сонце й місяць мов яблука прокотилися он золоті,
Та не зважає він, дужче вперед нахилився,
Лиш чоло йому потом-росою
Ще рясніше вмивається, а ноги миготять
Так швидко, що не зміг би й полічити
Скільки їх є. На одне, імператоре, зваж:
На обставини місця. Є стіл,
Є службовець. А от що там окремо –
То вже зрада і курява, і шпигунство, і ажіотаж.
Ну, це я бачу: швидкість. Але що
Написано водою – швидко сохне?
Е, так.
Мудрість твого імператора не потребує ознак:
Коли він прибіжить – нехай він здохне.
16
Дерева, розрубані згори донизу,
Блискавично обернулися на своїх тарілках.
( Я подумав під скрегіт клятого скла по залізу,
Що не зовсім контролюю непотрібний мені страх.
Медіятори й пантографи! Я думав!
В розкритих трунах вибухали знову трупи,
На сонці жебраки показували струпи )
– Засичали, загарчали, скаламутили мій сум:
Вітер звуків і прокльонів, одностайний сильний шум!

Ви, дерева мої, що ваш гнів як гроза серед ночі!
Чом на мене кричите ви? Я знайшов вас у лісі оцім –
Радите мені померти й виколоти очі?
Ми знайшлися тут, впізнав вас, суперечку припинімм.

Заспіваю вам, дерева що знаю, що бачу
Розповім вам що здобув я, забуду – не втрачу:
Сім вісім вім, вісім сім вім.
В лісі дерев, в лісі пісень я співаю,
Співаю бо знаю кому я співаю:
Сім вісім вім! До побачення, любі дерева.
Ніхто не повірить! Сім вісім вім!
Бачу тінь від пісень – і не страшно,
Бачу всі свої дії – не моторошно!

А кожне дерево – мов загадкове кришталиво
Так проти сонця ( в смарагдових тінях блищить )
А весь люд – як розбите на безліч кружалив віддій досконаливо,
Розумно ховається, діє, розумово круг дії дзижчить:
Я зноумів, різноумов, дай теє,
Ось о весна, ось осінь щодо всього:
Тримав би апострофа постол мавпостолах
Пізносахай позичу стиля, я в'яжу 
За мною дай злазь, залазі: куля зуб дзеленчав
Щещеб, грабах, – отак вони співають,
А п'ятий – обмірює кроком та криком
Всесвіт своєї дитячої гри,
Один, мов ящірка сидить та крутить оком,
Повна хаща лісорубів скляних:
А один сидить, мов пташка з прапорцем у дзьобі,
Третій – мов сонях на сонці, звернувши до нього долоні,
Четвертий – в постолах і ніби декламує:
"Нема речовини солодшої, ніж сон".
Ніби розрубані креслень дерева сувої
Водоспади співочої гликоролів,
Разючі вигуки скляні в зелені лляно
І ненависти ще шелест, щільний шум дерев
Мов ненависти сичання й надто щільний шум дерев!
І жарти скляних лісорубів: скрізь і отам, знов і знев.
17
Де то всюди, де отам? Методично алфавітом!
Я прислухався, всі звуки
Через зуби процідив –
Та однаково ж ви не повірите белькотінню нової науки,
Хоч би там біг її сам породив.

Ось людина якась, господиня землі,
Знаходить на землі поламані граблі,
Сидить, русяві коси чеше;
З книги, що в неї лежить на столі,
Вичитує, вигукує: "Це правда, ми є злі!
Хто замовчує це – той воїстину бреше".
Побігає, на землю знов сідає,
()
Дивується: бере поламані граблі,
Русяві коси чеше,
І думає: чи справді люди злі,
Чи книга бреше.

– Так? "Встановити істину, й щоб на її олтар
Проллялась якнайменша кількість крови".
Злочинець зачаївся, десь він готує удар,
Підслуховує наші розмови,
Дуже проймається вірою у свою винятковість,
Не сподівається смерти, не має надій на тюрму,
Втрачає смак буття, а думка – поступовість,
Осьде вже й правду він любить, вже й злочин огидний йому –
А це вже хоче задля перевиховання
Шукати вчинків совісти, мистецтва і кохання".

Бере поламані граблі,
Русяві коси чеше,
Мов сумнівається. Чи справді люди злі,
Чи книга бреше?

"Кому то снилося? – Запитує себе
І знов, і знов розгубленіше – Я,
Що душ занапастив навіть більше, ніж міг уявити,
Що я сьогодні, це мистецтво до висот відпочинку піднісши,
Вбиваю ледь помітним порухом мізків
І все нові, все важчі ставлю собі запитання:
Чи, зокрема, зупинюся – знову і знов зволікаю.
18
Чому, я запитаю? Може, полохливе
Стало серце моє й не таке як колись –
Чи злочин цей ще знає не всі свої мотиви,
Чи, знаючи, допитується де вони взялись?

Тут я показую, як ставити на карту
Місце на кладовищі, тут я відстаю,
А тут ховаю трупа. Ніхто ж заради жарту
Не поступився грішникові місцем у раю!

– То ось так, виявляється! Й це називається
"Детективний роман"?
Злочинець, як з'ясовується, тихий божевільний?

Бо ніхто не повірив тому, що сказав у суді;
Злочин кваліфіковано як "спільний";
Публіка радіє: Безпрецедентно!
Тоді
Підсудний продовжує: "Ми показали,
Як мистецька сумлінність регулює себе як систему
Й як наукова сваволя перестрибує через любов –
Хіба не ми собі зваріювали,
Що наша істина є там, де лляно кров?
Відтак попри те, що підкреслено в цій передмові,
Будьмо готові помилитися ще раз сьогодні.
Скажу лишень наразі, що помилка вже є,
Вона себе знає й чекає на з'ясування своє,
Доти ж – істина тут серед нас прокладає свій шлях до безодні".

Так, чи подібно промовляв – бо слухали уважно,
Про людське око позіхаючи: мовляв, ми фахівці
Й ніколи не дивуємося;
Раптом
Все летить шкереберть, вбивця б'є сам себе по щоці,
І дзижчить,
Констатує: "Я виграв процес. – Не мені аплодуйте, дерева, 
А де ми є, де є ми – чи все відбувається тут!
Казав же вам: краса є правди атрибут
І представниця людяности нева".

Сказавши сам бере граблі,
Русяві коси чеше,
Мовчить і думає: "Чи справді люди злі,
Чи книга бреше?"
19
– Це дуже просто. Скільки буде все помножити на 5?
Ми сидимо лиш та слухаємо що нам ті хмари кричать,
Лобом б'ючись об наше слухати й чути уміння.

Ото вже звичні ми й до гуркоту каміння:
"Ви побачили – ви скам'яніли". Чути оглушливі звуки,
Що як пісок вони й сніг: То могло бути ваше життя,
А тії білі руки як гадюки
Людські та й годі. "Годі! Важке ти, моє відкриття,
Хоч би не помилитися. Напружуючи м'язи,
Напружу я й мізки, переверну стрирази
Он ту цивілізацію".
Сказавши, помилився.
Крижаною водою чистесенько вмився
( Люди мої всі поснули ), вийшов надвір.

Впав з неба камінь. Його перевернув,
Там – мурашина паніка. Долі сідайте,
Слухайте.

Був дощ. Краса змиває біль і втому:
Що, немає людей? Як же хороше! Гей!
Тихо тепера сидіти, а мене не боятись нікому:
Трірірі, трарара, труруру!
Хто представник тепер усього людства? Он як, он як!
Нема з ким поговорити, кому похвалитись –
Я втратив людство, мовляв!
Посідайте ж долі, вчітесь, обдаровуйте хмари, тварини!

Заради вас я помилково людство скасував.

Так я бігаючи швидше
За блискавку й думку від села до села
Наповнюю звуками світ: в незчисленних відлуннях знаходить
Кожне кинуте слово до вподоби й до пари собі;
Скрізь вирує життя в багатьох своїх вивертах, сальтах,
Виглядах, тінях і снах, запереченнях та лабіринтах:
Там чую свій голос і там; мов з-за обрію грім долинають
Звідусюди прокльони до мене – проклинають мене мої люди
Нерозумні, недотепні, гострими піснями:

"Хто вбивцю вб'є", "Я плачу та ридаю",
"Ой сам я сам". Та ось одного разу
Чую нечуване, таке, чого не знаю.

"Що то було?" – реву як дикий звір.
То помилка моя відбилася від зір.
20
Отож, почув инакшої. Таке й вночі буває,
Коли, втомившися від клопотів і впавши від турбот
Прокинешся: з довколишнього сну
Вигулькують, кружляючи, якісь гнучкі уламки,
Повільно плинучи ( так змінюються хмари громіздкі )
Та дійсності собі, незграбні, не знаходячи,
Довкола мене відтворили мою власну –
Тож я прокинувся, щоб слухати. Ніби з того світу
Віяло! Вило так моторошно, ніби що сталося там.
Бо то собаки вили. Обурившись, я
Подумав: "Бідні люди! Що я вам зробив?
Що вам зробили ваші душі у кайданах,
Що їх, здається, ще не всіх на волю відпустив?
Піду та повідв'язую". Скигління припинилось:

"А це що за один? Невже й мені наука?
Не всіх я вбив, здається. Не бійся, підійди:
Мене раптово вжалила думка, як гадюка:
Погано, мабуть, я замів свої сліди!

Коли помру тепер, то хто мені воскреше
Вогню для люльки й правди для брехні?
Темно в очах. Ненавиджу, хто бреше,
Люблю, коли неправда, як церква, на мені,
На скелі непохитна. Отже, ти прийшов,
Зміцнив солодку віру, пролив невинну кров –
І вже месія. Час розсудить і примирить
Всі сторони обману, бо в них багато слів:
Хто знищив світ – брехун. Бо хто ж йому повірить?
Инакше доведеться просити ворогів".

Я розлютився. "Хто то був? – Реву як дикий звір, –
Це хто наважився з убивці кепкувати?
Виходь та покажися: крім мене аж до зір
Немає вбивці тут, нема кого вбивати!"

Рубав дуби долонями, трощив ногами скелі,
Річки з морів висмикував – нікого не вбивав,
Нескоро втихомирився.
Зрештою ніч минула:
"Банзай!" – Скуйовджене і заспане виринуло сонце
І в зелену облямівку неба, чистий край
Вливається, тримаючись за обрій непохитний;
Вже сполучило землю з хмарами,
А це вже й від хмар відірвалось.
Як це? Оце вже й від хмар відірвалось!
21
Чоло заокруглило, сонним поквапливим оком огляне
День, що минув: "Ольольо! Ото то ж є моє!"

Вже й люди почали помалу прозрівати,
Підозріливі на мене погляди звертати –
Чи не вбивця, бува? Й я наважився: "Люде!
Не без остраху в серці перед вашим судом стоїмо.
Я та жертва моя переконані: вбивства розкрито не буде,
Хоч з якою причини – не знаємо. Побачимо, коли вб'ємо".

І я пішов – і вбив. То хто ж тоді убивця?
Жодного натяку я так і не знайшов
На місці злочину – лиш в думці науковця
Приніс вам жертву цю. Червона ж її кров!

Промовивши, зухвало поглядає:
Чим, люди на таке відповімо?

Підвівшись – я: "Цей злочин вимагає
Того, чого ми не даємо.
Парадоксально – та не піде без покари.
Саме йди геть, зухвальство – тут залиш,
Де є місце йому!
Наказав, аби припинилися чвари,
І завершив зухвало: "Хай стане світліш!"

Коли стало світліш, сотні тисяч людей
Вже не востаннє – вперше раділи й посміхалися,
Ніяковіли, долонями гладили себе по голові.
Як співають пташки! Як видзвонюють
Квіти, як листя мигтить на деревах,
Чи не впадуть ті з неба хмари білі? –
Незнані ( почування ) й погляди несмілі
Так щиросердо кидали на світ,
Аж я й сам розгнітився. Чи всі не тому,
Люди мої, хочемо бути людьми ми?
Лиш за певних умов, що багато їх, довіряємо
Світа нашим очам – адже любимо понад усе
Все, що як бачимо, бачимо:
Оце я справді не одного
Втопив у світлі демона свойого:
Піт правди зросив моє гордовите чоло,
Очі – сльози та кров: отака то вона, моя доля!

– Лиш тисячі розтятих мерців та матерів
І тисячі людей, живих ще трохи,
Тремтіли там як кола тиші й руху на воді:
"Неправильно".
22
Неправильно бракує в нашім пеклі
Добра та світла, щирости й тепла.
Ну а тепер? Я бачу хмару у біноклі:
Поплачте й помолітеся, поки не втекла!
Насправді ж я побачив блискавичну
Таку, як завжди, правду на цей день:
"Її  немає". Прокидаючися вранці,
Не хочу прокидатися, й пригадуючи ніч,
Немовби роздивляюся в покинутому пеклі
Чи не забув кого. Я знаю, кого я забув,
Не хочу згадувати. Вечір мені каже
Переглянути звіти про день, що минув; ніби в казці
Опритомнює місто, оживає розірване слово
На устах переповнених вулиць: ходіте, ходіте!
Мовволидирижаблі смугасто-пузаті
Тягнуть нагору "Великого воза" якоїсь брехні;
Там де зірки ген високо під небом –
Гойдається гелікоптер, як чорна люстра
Й колиска інформації: внизу там
Події, люди й дії безтурботні
З ліхтариками річкою пливуть.
Сяйнули очі в сутінку: "А ми вже тут, здається,
Були". Сягнув вогонь рукою,
Пригорнув оксамитове небо, –
Хитається: "О небо, небо світове!"

Зупиняється знов на запеклих моїх
Щойнопрогавилах і невгадалах:
Наведень день, неслушний спалахалах,
Кричущі похибки у діях надпростих.
Різноіржаві рідні зойки променів-пружин,–
Остання зрада сонячних машин,
Останній погляд в себе: погляд, що згасає,
Немов останнім поглядом прощає
Гарну абстракцію: адже, хто бачить смерть,
Той більш нічого бачити не хоче;
Отож, хто віддзеркалився б в очах своєї жертви?
Брехун, хвалько і кишеньковий злодій
Моєї слави. Тут і смерть – як дівчина-красуня.
Ех, сіно! Слухаю – то не мої відлуння.
І навіть не мої слова.
Ланцюги звуків, брязкальця, тріскальця, дзижчала
Де ви літа, де сни, без тебе чи без мене?
Ото – була б я впала, як блискавка-мантачка,
На ваше красномовство, коли б була жива.
І впала б я, мов блискавка мантачка
На все твоє собаче красномовство.
Відходячи, поглянула, хмари підперла рукою:
Теплий порох на листя впаде,
Йде гроза полохливої ночі.
Зелена злива кіс, глузливий блиск у очі,
Руки та ноги ще світяться там.

Ви мовчите, моя трикниго й ти,
Мій провіднику добрий. Що ж? Підемо додому?
Як тішить мене думка, що справді люди злі
З вини майбутнього, котрого все немає,
Як, люди, кажемо – й принаймні не шукає
За пеклом, що триває на землі.

Хто запитує :"Що?" Майте спробу вгадати,
Доки луна долунює. Я перепитав,
А ви програли. На очах еволюція виду:
Щомиті зменшуєшся в тисячу разів,
Доки як Фавст не вигукнеш: "Здається, 
Приїхали!" Знов ікла, рила, вила,
Підземна і підводна за зябра боротьба:
През добро! Бо забра! Це образа й брехня!
Плету отак свої брехні мережі –
Чи ж я орел, щоб переорювати межі?
Ось ноги й руки: вибух, рук та ніг лет
Чиїх? Моїх! Без мене – в безодню глупоти!
Спереду, ззаду, збоку, знизу виглед:
О ребра, о копита, о риб'ячі хвости!

23
"Чудово!" – Свяченик провадить несхибне по-своєму слідство,
Пускаючи ніздрями дим понад водами рік та морів –
Де починається наше зворушливе псевдосусідство,
Де – оптимально знецінюється,
Де – сором розуму ніч опустив.
Скажи як на сповіді: "Люде! Хто зна де істина є?
А чи не там, де за прірвою починається право моє?
– Б'єв вев! Ніхто до себе не подібний!
А мій як завше висновкок несхибний.
Наче мільярд блискавично простягнених
Швидших за думку страхів, а за око –
Передач естафет від ребра до ребра
Я танцюю!
Я вбивцюю, я танцюючи,
Я співаючи та граючи танцюю: Відійдіте!
Вбивцюю я, вбиваю як співаю!
А їншими словами: яка відповідальність 
На плечах моїх нині! Навіть подумати важко,
Скільки спогадів нестерпних, криків, крови і страхіть
Раптом в пам'яті розквітло! Я співаю, пам'ятаю,
В ботанічному саду!
Де презирство, що благає, де мій спогад, що тікає?
Мовчки падає зі скелі, щойно очі підведу.
Тріщить і деренчить і троще тричі!
І навіть очі зла на спотворенім болем обличчі
Того, хто вбив, спалахнули щирим нелюдським вогнем:
Прошу уваги! Я відчуття таке маю,
Що то був я, хто вбив – тільки не знаю кого.
Інцтекиалуалу!
Вікна скептицизму
Світяться чорними діями й сяйвом чудових віддій:
Щойно з дощу й соромляться, кидають листя додолу.
Отже, з вашого дозволу, я розширю відоме нам коло:

В цім мішку кам'янім, в цім мішку юридичного письмолайна 
Знайшла притулок в час негоди істина одна. –
Віддайте! По зірках, письменні, прочитайте,
Яка вже чекає на мене міжгалактична війна!
Скажіть нехай чита! Я сплюнув: "Що ж ти вдієш?"

Я сплюнув: "Що ж ти вдієш? Десь отам,
Аж на тім боці Місяця, росте ефірна плітка,
Буцімто хтось тут готує міжгалактичну війну.
Є частка істини тут: провідна ледь помітна
У свідченні даного свідка
Стурбованість: а що ж я далі втну? 
24
"Немає згоди між людьми – нема й між нами".
"Так, проповідники не ходять за провідниками".

Я так і думав! Сон мудріший за людину,
А вічний сон мудріший за мерця:
В цю мить на кін виходять коробки пластиліну,
Уривають свій спів: "Ми гадаємо, жертва оця
Мала, з нашого боку, свою особливу причину".

"Яку?" – Підскочивши, я в воду умочав
І запаливши газ на кухні пальці
І гарячково швидко з пам'яті намалював
Не такі вже й страшні з того боку бувальці.

І, витримавши паузу, рукою показав:

Та що це? Помилка! Розчулена громада
Реве обурено, мов буря завиває
У комині своєї ночі зимової!
"Банелюки вовкулаки! ( наша мова далі не йде )
Де
Чудова біла квітка, стоптана слонами?
Де криваві ката ризи, колись білі як крохмаль?
Де людина, зрештою, знана до нестями
Й її дії та мотиви, не поєднані на жаль?

Все обман та підлі чари, змова чорних чаклунів.
Кров в очах і банелюки! Це ж бо він нас обдурив!
А ми, жовтодзьобі, ми жовтоокі,
Жовторукі й жовтоногі, сонні, гарні та високі,
Йому повірили, а де ми є? Брехун як злодій:
Що надумав – те зробив!

Убивця спалахнув: "Брехун як злодій?
Отак то в нас шанується праця фахівця! –
Видобуває з вуха Книгу Палінодій,
Ховає знов обличчя за маскою гравця, –
В такому разі я без жодних палінодій
Доведу розпочате своє до кінця:
Моя покара – виправдання. Отже, я подбаю
Побачити, що саме був намалював.
Коли я думаю, що сплю й малюючи співаю –
Подбайте, щоб ніхто тим часом не вмирав.
25
Ти, свідку, хочеш плакати. Заплач – а носа втри.
Ти ж публіко, ці дії на сцені відтвори –
А я, як фахівець з неписаної смерти,
Сказав! І хто посміє зайве слово стерти?

"Сніг за пазухою в мене. Гречно маємо втекти?"
"Не турбуйся: це я вмію – до побачення в тюрмі".

То, може, пес війни, хто рве убогу прив'язь?
Ні, то ж і є злочинець. Він рве зв'язки з людьми.

Вже розірвав, аж через голову перекинувся –
А онде мчить, як хмара тягла аж до горизонту,
Як душа своєї тіні й тінь свобідної душі.
Шугнули зорі вгору як зграйка горобців:
"Вза-вза, взазав! Не винні!"
Зарозумілим мереживом відстаней потік світловий перебив
Висновки неба камінні.
Дим отам! А куди бігти?
Гарма, грима, грома!
Чи з грошима, чи з дітьми,
Чи з багнетом на гвинтівці?

Природа: "Добре вистояний сон".
Людина: "Хто я? Вовк перед походом
Чи перед сплячкою ведмідь?"
Похолохоло: "Хороше. Щодень, щодва, а згодом? –
Щотри".
На чатах чапля мокра стоїть на стовпі на одній нозі.
Мед інформації: "Я граю, а істина горить".

Місяць: "Двоє вартових, між ними рівно тиждень,
І як цигарка в усмішці трилюда око блима,
Аж на обличчі усмішки висвічує: мовляв, минає ніч.
Так у сутінках і йде, не ріже зору,
Насвистує пісеньку. Ніколи нам".
 
Гусячий пух на голові в тричоловіка!
– Хтось, розбиваючи повітря кулаком,
Немов снаряд продер етер над гастрономом:
Розжарена сажа з очей вилітала,
Міріади відпалих молекул та зіпсованих калейдоскопів,
Клапті вогню й голосівки. "Господи, що то було?"
Кружляли та падали. "Чисто? – Все чисто:
Пали купи листя торішнього, бадьоро дивись на вогонь,
Горять он на обрії хмари".
26
Ось вартові знов клацнули зубами:
"Ножиці, тиждень!" – "Сажа й іржа!"
"А сонце в усмішці з'явило непокору".
"А сонце в оці ріже око на цю пору".

Збігається тиша, мов ряска; чув шепіт сну в голові.

Що відбувається? Увага! Спіте, вартові –
Що не летить, а просто йде, мов чапля,
Замислене та втомлене, Дніпром своїх відмін
Від витоку? Зелені ноги! Чапля!
Б'ючи по краплі знов раптова крапля,
Спливає час, – і навіть проходить крізь щільний вогонь,
Що палить його разназавжди й назавжди обдурене людство.

"Ніхто не продерся?" – "Але! Як мурах,
Я дерево смутку за ніч обійшов не свого – світового;
За браком часу ненавмисно не помітив там низки
Підсліпуватих випадків та чорних кораблів –
Вони гойдалися, невпізнані, на хвилях –
Та ганебних стовпів, цих життя неохідних щаблів
На шляху від хреста до колиски".
– Так людина сказала, що збоку стояла.
То людина була.
Вона заграла, танцювала й співала,
Кричала, що я – божевільна бджола;
Тоді – була пожежа там, де моя вежа –
Моя, кажу, моя! – Й я в воду провалився.
Кажу вам знову: я не помилився.
Де є вина моя? Мелодія не та
Була, не чорна – й я не ворухнувся,
Я взагалі нічого не робив!
Не ворухнувся, не здригнувся, не бачив більш нічого;
Там не було нікого
Крім нас обох, а так – було все тихо,
Й лиш кількасот людей, ледь змінених на виді,
Заворушилося: "А що ж то все-таки було?"

Тепер ви розумієте, чому я не плачу,
Коли на небі згасають зірки
І не радію, коли сходить сонце:
Бо я вбиваю все, що бачу.
Он вже заліг у вулиці туман,
Збирається з думками. 
Прощавайте! Скінчилася варта моя.
Гадаю, ви навчилися б так саме
В усьому помилятися, як я.

96, 97