Частина перша: Ціна помилок 1. 2042р Вавилон Все почалось з телефонного дзвінка… Ні, не правильно. Все почалось набагато раніше. Ще «до» мене. Але не «для» мене… До того мені було якось байдуже на все, ніби до мене нічого не мало відношення. Типу всюди криза, війни, розмови про апокаліпсис: одним словом – хаос, а мені, бачте, начхати. Я був сліпим… Скільки в своєму житті я міг би виправити… Але який зміст в жалості до самого себе? Навіть в нашому сучасному світі, коли людство відкрило для себе дуже багато нового, машини часу все ще не має… Так от, як я вже казав, все почалось з дзвінка. Інколи один дзвінок може багато чого змінити в житті. Порушити умовний порядок до якого ми звикли. Пустити все догори дриґом. Здавалось би так мало… Мені подзвонив найкращий друг. Здавалось що тут дивного? - Якого… - в 5-тій ранку я говорив ще ввічливо. - Це я… - голос був стривожений – ти вчора обіцяв допомогти. В горлі пересохло. Думки поступово прокидались в моїй голові. «Краще б я й далі спав» подумалось мені. Але щось всередині мене перебороло моє бажання послати його кудись подалі. Пам’ять прокидалась трішки повільніше ніж було потрібно. Все стало на свої місця. - Я пам’ятаю. – я намагався говорити, як говорять друзі в фільмах. Вийшло так собі. – зараз буду в тебе. - Дякую – я відчув як на тому кінці переживав мій друг – я буду дуже вдячний… - Перестань – я зніяковів – ти б зробив для мене те саме, якби з моїми так обійшлись… Дідько! Не треба було згадувати! Я замовк, зрозумівши, що бовкнув лишнього. Друг теж промовчав. Я розумів, як йому боляче, але не міг підібрати слів. *** На дворі була осінь 2042 року. За останні десятиліття змінилось майже все. Я колись вичитав в електронній книжці з історії, що світ був поділений на країни. В людей була різна культура, різні права різні погляди. Жаль, я народився в інший час. Тепер одна суцільна планета, поділена на частини. Округи. Лишились лише міста-мегаполіси. Хтось якось назвав це комунізмом. Хтось – Утопія! Типу всі рівні, нема дискримінації, все для всіх однаково… Якби не так. Ми аніскільки не рівні. Кордони просто змістились а не зникли. І країни просто змінили свої назви на цифрові значення. І далі є багаті, які шикують в великих мегаполісах, і бідняки на яких багатим класти. Не допоміг навіть масовий технічний прогрес: ні цифрові, ні мультимедійні, ні воєнні технології, мовчу вже про імплантати, які допомагають не лише вилікувати, а й розвинути людське тіло. Все створене людьми для людей. А толку з того? Прірва все більша. Жаль тільки, що для душі не винайшли ліків… Я ж застряг в Богом забутому місті-мегаполісі, яке рахується, як «нестабільне», тому що жителі намагались висловити свій протест. Місто взяли на карантин. Хто зміг – виїхав, а такі, як я (ідіоти – інакше і не скажеш) – хто залишився допомагати – лишились відрізані з усіх сторін. Ми одразу ж відчули нашу відірваність від навколишнього світу. Ніхто ні з ким не панькався. Від демократії навіть сліду не залишилось. Спочатку були масові рейди воєнних і борони Боже того, кого вони забирали з собою. Ніхто не бачив їх після того. Інколи, вечорами, коли ми збирались в купі біля вогнищ, чи деінде в теплі, можна було почути жахливі історії про тортури, якими насолоджувались воєнні. Так вони згаювали свій вільний час. Тай що поробиш: безкарність породжує жорстокість. Місто перетворилось на поле бою. Ми намагались вижити і якомога краще влаштуватись в новому світі. Масові випадки пограбування, мародерства, зґвалтування, вбивства і навіть работоргівлі були тому результатом. Жителі проти військових. Банда проти банди. Фанатики-сектанти проти мародерів. Всі проти всіх. Воєнні почали нести такі ж втрати, як і цивільні. Могла початись повноцінна війна… А тоді все припинилось. Місто обгородили муром, а по периметру поставили кулемети, які спрацьовують автоматично – турелі, як їх називали воєнні, яких не встигли забрати. Зате сюди присилали людей з найближчих сіл та міст. Місто одночасно стало і нашим захистом від «Великої Землі», і нашою в’язницею. *** Я піднявся з ліжка. Світло освітило моє приміщення. Денного світла не було, я забив дошками вибиті вікна. Будь-який дизайнер жахнувся б від цієї суміші дорогого ремонту та пост апокаліптичної необхідності зробити власне житло безпечним. Розкіш перепліталась з предметами першої необхідності. В кімнаті заграла легка музика і жіночий голос почав розповідати про можливу погоду, курс валют, і програму передач – все таки електрика по всьому місті вже рік працювала без перебоїв, «Велика Земля» не обрубала телебачення повністю. Я ніколи не слухав її, але це допомагало прокинутись. В квартирі я жив сам, того я не став відключати програми для таких же самотніх придурків. Я знайшов джинси під кріслом. Охайність – це не моє, в моїй квартирі – безлад! Розкидані речі, розібрана зброя та інструменти для її починки. Електронна техніка, сумка з трофеями після кількаденної вилазки. Натягнувши футболку і батнік, я пішов на кухню під акомпанемент набридливого жіночого голосу. Кухня виглядала убогіше ніж кімната. Старий холодильник в якому рідко, але все ж бували якісь продукти та стіл з двома стільцями, більше нічого. Такий собі спартанський стиль. Попоївши, я вибрався з дому. Осінь це сама мерзенна пора року і вона нагадала про себе як тільки я вийшов на вулицю. Вставив в вуха навушники. Старий-престарий Скай. Солдати сплять блаженним сном, У пам'яті вкрали ключ, Повільно жити з таким ярмом І важко кинути, забити... Звідкись долинав звук гелікоптера. «Знову воєнні» подумав я. Ця думка пришвидшила мою ходу. І саме сьогодні... Мій дім кличе тебе, Мій світ бажає тебе, В цей час я знаю сотні причин, Які пояснюють цей факт, дивись, Я мріяв стати колись зовсім не таким, За раз я вириваю з себе тих, Хто проти нас. Прийшла війна, Прийшла війна. Може збіг?! Сподіваюсь, що збіг… То хто ж ляже наступний: Я, ти, він, а може ми разом? Холодні руки просять: "Боже, дай нам ще хоч раз". Тікай туди, де дядько Скрябін каже Краще бути нам. Дивись, ми не помітили того як Прийшла війна, Прийшла війна. Долаючи холод і накрапаючий дощ, я минав знайомі місця. Колись тут вирувало життя, тепер це і вулицями важко назвати. На вигляд тут ніби погуляв землетрус в 10 балів – асфальт потріскався і, місцями, заріс травою, стовпи повалені, дерева позносило. Колись біля мого дому стояли гаражі для наземного транспорту, а тепер одні руїни. Мародери сперли все, що погано лежало. Сірий відтінок осені різав очі. Я пройшовся по вулиці і перевірив всю свою систему сигналізації зроблену «вашим покірним слугою» з підручних матеріалів. На щастя все працювало. «Тепер можна йти». Боже, не цурайся тих, Хто втратив суть. О, мамо, не лякайся, - Це не мене несуть, Не мене несуть. Прийшла війна... О, мамо, о, мамо, О, мамо, не лякайся, - Це не мене несуть, Не мене несуть. *** Двері були відчинені. - Ей, Шаман!!! – я обережно зайшов. Знайомий вузький коридор з пожовтілими шпалерами. Це його старий дім, він давно тут не жив. Дотепер. Але навіть за два з половиною роки тут нічого не змінилось. З кухні вийшов худий, але в той самий час широкоплечий юнак середнього зросту і спортивного тіло складення, трішки нижчий за мене. Коротке волосся, карі очі, довгий ніс, брекети на зубах, які розплились в слабкій усмішці. Він теж не мінявся. - А, Вавилон! Заходь! – мій кращий друг показав рукою на кухню. - Коли йдемо? – ми пройшли на кухню. Шаман пішов до чайника, а я сів за стіл. - Як тільки народ підтягнеться. – він поставив дві чашки на стіл. - Я думав ми йдемо вдвох… - В компанії краще… - друг залив чашки окропом. Він, чомусь, уникав відповіді. - Хто має бути? – я подув на чашку з чаєм. Ще гаряча. Це добре, бо я промерз до кісток поки добрався до його житла. Та й в нього було не дуже тепло. Мене то і діло пробирало від холоду. - Кілька людей погодилось допомогти. – Шаман сів навпроти мене. Наші погляди зустрілись. В його очах заблистів вогник. Ніколи такого не помічав, хоч ми знайомі з дитинства. Завжди двоє, завжди один за одного, хоч ми і зовсім різні. Він залишився тут по своїй волі, на відміну від мене… *** 2036р Був вже вечір. Нам тоді було по 16 років і ми дивились на світ іншими очима. Тоді ми не носили дибільних прізвиськ – в нас ще були імена. Здається тоді було літо. Ми сиділи на лавці під моїм будинком після тренувань (алкоголь і паління ми тоді не признавали) і ділились планам. Він завжди хотів бути кимось. Хотів бути лідером. Шаман ділився своїми мріями про багатство і владу, і невдоволено зиркав на мене за те, що я не розділяв його поглядів. Він не розумів, як мені може бути пофігу на навколишній світ, ідеали, кар’єру, майбутнє сімейне життя і те-де і те-пе. - Я з тебе прозріваю! – злився він. Я промовчав. – Як же так?! Тобі і на себе пофіг? - Якраз на себе мені й не пофіг. Просто це не моя справа. Я не хочу в це лізти і тобі не раджу… - Ну, а хто, як не ми? – Шаман підвівся і став переді мною. Я змучено подивився йому в очі. Він продовжив. - Хто, га? Зараз наш час! Там ніхто нічого не зробить для нас… - Ти, походу, забагато політики дивишся. – я вже почав злитись. – досить! Замахав! А добитись всього без держ-перевороту не можна? – Тоді я усміхнувся – не переживай, я дам тобі 100 000 з свого першого 1 000 000. - Тоді я вже буду мільярдером – засміявся Шаман… *** - Ей, заснув? – друг вернув мене в реальність. - Просто згадав дещо – я випив вже холодного чаю. Розповісти далі я йому не встиг. Його наручний браслет засвітився. Хтось дзвонив. Шаман відповів (я не чув розмови). - Нам час іти – сказав він.