Микола Шевченко АЛЛО! Я ВАС ВІДПУСКАЮ, ПАННОЧКО-УЯВО! (повість-фентезі) ...З любов`ю дружині Ірині та доньці Анні, присвячую... 1 ... Розплющивши очі, перше, що я прочитала на великому красивому дисплеї своєї нової Нокусі: « Привіт, сонюжка! Які плани? Мої батьки завтра їдуть в село – прибирати могилки. Давай і ми з ними. Ти ж ще не каталась на нашій новій Тойоті? Подумай. Я без тебе не поїду». Двоюрідна сестра, як завжди категорично закінчила повідомлення, не залишаючи вибору. Мама з татом вже гайнули до хрещеної в передмістя. Не було часу й запитати, з якою метою…І чому так рано? Чи то, може я припленталася вчора пізно. Ввечері чекай « розбору польотів». Солодко потягнулася. У вазочці поблискували улюблені цукерки. Ну то й що, нехай солодкоїжка. Але ж не товста, як ота Маринка, з паралельної групи. Ловлю ж на собі ласі погляди хлопців. До речі, вчора (обертка полетіла на килим) цей Саша, здається, нахаба, так міцно схопив за талію... Дзеркало, мерщій! Хух, веснянок зовсім трішки, норма. Можна ще парочку асорті - оту, з ромом.Умм... Зубки, зубки...Ат, субота ж на вулиці! Жалюзі стрімголов злетіли догори. Клас, погода шепоче! Мами вже викотили свої різноколірні бетеери з малюками і приступом, вкотре, відвоювали пісочницю у підлітків, що досмалювали чергову цигарку. Теж мені індіанці, з своєю люлькою миру. А в селі, до речі, зараз так суперово! Поїду! Десь вісімдесят кілометрів від Києва. Тойота...Це вам не зачовгана дев`ятка батьків. Коли вже вони куплять хоч Хундая. Кажуть - як вивчусь. Теж варіант. А як «завалю» сесію? Подумати жах! Не будемо про сумне. Все! Їду. Пальці з буденною вправністю заходилися тицяти в блискучі клавіші мобілки... * * * * * - Леська! Супер! А ти вже хоч разочок спробувала зрушити з місця? Автомат-коробка... Прикольний, лискучий такий брелок. Балдьож! Це що – з Пекіну? Амулет? - Угу! – сестра гордовито пошкрябуючи мальованим нігтиком шкіряний підголівник, озиралася, очікуючи, коли вже, врешті з під`їзду випхаються батьки, - я зараз би тобі, Сонька, показала стріт-рейсер, але татА ключі з собою забрав. Каже, звичка така, щоб не забути, чи не загубити. Так я тобі й повірила. Та добре, я ж не самогубця, з тобою за кермом на джипі кататись. Випросталась на сидінні. Кайф...Шкіра, рипнувши, дбайливою прохолодою, огорнула спину, а крізь лобове скло погляд поринув у хмару. Дрімота... - Тікай, мамка сяде спереду, а ми ходімо назад, - сталеві двері випустили, спочатку дядька Толю, а потім і тітку Валентину, що винесла з собою плетену валізу, з якої виглядало руків`я віника. - Здрастуй, Сонечко! – поцілував дядько мене в щоку, - ну що, давно в селі не була? Скоро паска, а потім і гробки, з`їздимо, приберемося в баби Катрі та діда Охріма. - Як там мама? – тітка Валя щойно повернулася з Китаю, ще не встигла навіть зустрітися з моїми, - ось тобі сувенір, тримай! - Спасибі, тьоть Валь! – цілую я тітку. Завжди знає, що я хочу. А хочу я – щось таке, щоб ні в кого...Сама не знаю. - Ну, як-то кажуть, з Богом! – дядько повернув ключ в замку запалення, а я навіть не почула бурчання двигуна, - зараз на заправку, і – на трасу Київ-Харків. Ми з Леською жартівливо переморгнулись, вмощуючись на просторих сидіннях, і негайно, вицуплюючи одне в одного, мов ті дві мартишки, почали розривати папір з ієрогліфами. Тітка, посміхаючись у дзеркало, зацікавлено спостерігала за нашою боротьбою, чекаючи моєї реакції на подарунок, і думаючи, напевно: «які ж ви ще дівчиська, студентки-практиканточки...Та я в ваші роки...» 2 Дядько Толя неквапно, майже впритул під`їхав до мовчазних загорож, з-за яких виглядали подекуди прямокутні мармурові плити, а де-інде - хрести з трьома кільцями – в православному стилі. Торішні вінки, які відчули на собі сповна силу стихій: сонця, дощу, вітру й снігу – просилися на смітник, ворушачи збліднілими квітами з тканини. Теж китайська. До речі, подарунок настільки мені сподобався, що я ладна була схопити тітоньку в обійми, і стримувала мене лише швидкість, з якою миготіли дерева обабіч траси. Отже я відбулася лишень несамовитим вереском захоплення, від якого в дядька ненадовго заклало вуха…Реготали пів-дороги, до сліз… …Сльози…Ось тут саме, їх найбільше. Сільське кладовище майже кожного дня їх чує – чи то похорон, чи хто приходить оплакувати рідних. І зимою? І в мороз? Ой, та що ж це я? Зовсім розкисла…Пересміялася, «адназначна», як каже, забула вже хто, в телевізорі…Дівоча пам`ять... Ну то й що, хлопці ще тупіші... - Сонік! Ходімо походимо кладовищем – сестренція оригінальна, як завжди, - в мене кожного разу холоне внизу живота, коли я проходжу повз оці брили та хрести. А цікаво, де найстаріша могила? - А батькам хто допомагатиме? – кидаюся фразою, яка знаком питання назавжди зависає в повітрі, - я гадаю, що отам, під височезними акаціями ще, напевне, скіфова гробниця. - Скажеш теж! – пирснула Леська, - скіфи на Херсонщині, та в тебе ж з історії рідко десятка була. Тут однозначно є дореволюційні поховання. Обізвалася, знавець історії. Аж смішно!Знов оте «однозначно!» Містика якась. Та вона ж тут скрізь, під ногами... Мов ті дві примари, сновигали ми повз огорожі, роздивляючись на фотографії, прізвища, дати народження та смерті, заходячи все глибше і вигуком «Диви!» відзначаючи давність могили. - Дівчата, далеко не заходьте! – випроставшись гукнула тітка Валя, вони з дядьком і не будували ілюзій стосовно нашої помічі, - ми ж недовго, заїдемо ще ж до родичів. - Да харашо, ма`! – відмахнулася Леська, - Сонь, давай знайдемо скарб! Стопудово отам в чагарниках під самими древніми могилами. Мені сон снився...Прикинь, яке придане буде! Я, скільки живу, не втомлююся вражатися з цієї вигадниці! Знову змусила давити регіт... І ось ми, продираючись крізь хащі, грузнучи в торішньому листі, врешті, начіплявши на джинси череди, неначе поранені олениці, тяжко дихаючи, зупиняємося посеред колючих, кривих дерев. Прямісінько перед носом лежить, напівзасипаний листям, весь в пасмах моху, кам`яний хрест. Товстий такий, але невеликий. Якби поставити – то й невисокий. - Вау, Со`! – вирвалося в Леськи і, зразу, перейшовши на змовницький шепіт, - я ж казала тобі…Явно не партизани, в них би зірка була на обеліску. Диви, там висічено рік. На перехресті , посередині хреста, дійсно були видовбані дати. Схилилися, намагаючись розгледіти написи, але час і природа неначе корректором їх замалювали. - Нє, Лесь. Ти щось добираєш тут, я – ні. Стривай, - я намацала рукою в кишені куртки, за мобілкою, носовичка. Для такої справи – не шкода. – Зараз спробую протерти. - Обережно, археолог! Ми – на розкопках, - Леська рвучко присіла навколішки, шукаючи щось в мене під ногами, - Ось…Краще паличкою! Кхе, кхе… - Та чекай, я злегенька, - відмахнулася я від Леськи, - паличкою ти тільки подряпаєш… - Шшшшш!...- зненацька почули ми, ледве я зігнулася над хрестом. Рвучко відсмикнула руку. Що це? Помалу почала знову підносити її… - Шшшшш!!! Ух! – прямо на нас, вигнувши чорне тіло, дивилася очицями, сотаючи роздвоєним язичком, гадюка. - Ааааааааа!!! – вереск пролунав подвійним залпом, та так, що ледь не позвалювалися з гілок порожні сорочі гнізда. Стрімголов рвонули ми назад, я дивуюся, як, але в правильному напрямку, та зі швидкістю формулівського боліда, з п`яним Шумахером на борту. - Мамка, папка!!! На нас напала змія! – розширені зіниці Леськи, здавалось, випромінювали жах. – Там, біля старого хреста! Дядько Толя, який закінчував кріпити вінки на дідовому хресті, випустив з рук вінка, а тітка схопилася за серце. - Де?! Доцю! Соня! Ану покажи! Вкусила?! – тітка не на жарт перелякалася, - Ох, моя матінко! Нє? Не вкусила? Точно? - Яка вона з себе? Да підожди ти! – допитувався дядько, - Чорна, кажеш? А на голові не жовті плямки? Не роздивились? Та то ж вуж! Скорше за все. Та він вас, навіть, більше налякався, ніж ви його. Ну годі, заспокойтесь, першовідкривачки, менше треба було по чагарях лазити. Потроху, приходячи до тями разом з сестрою, я потягнулася за носовиком – зі спітнілого лоба сповзали краплі на щоки. Стоп! Він же лишився там! Нишпорю по кишенях… Враз в голові гримнула блискавиця: де «Нокія»?! Випала!.. Вдруге всередині все похололо… - Я… Я , здається, загубила мобілку…- простогнала я в повному розпачі. - Де, Соня?! – в один голос вигукнули дядько з тіткою, - коли ти це помітила? - Там, біля того хреста, вона була в кишені. Я точно пам`ятаю, - покриття в селі недостатнє і мобілка була в цій місцевості неначе зайва, - Може як ми бігли… - Ну, ходімо шукати, за вашим маршрутом. Спринтерки! Людей поблизу нема. Десь там валяється, знайдемо, - дядько Толя, забувши що нема зв`язку, потягнувся за своєю, щоб зателефонувати мені, - Нє! Не бере… …Наступну годину, чи дві, ми блукали, напружено шукаючи мій новий червонесенький слайдер – подарунок батьків на повноліття. Ну де він міг подітися? Вкрай здивовані родичі, ніяково знизували плечима. Леська як могла втішала мене, мовляв, купиш кращу…Сльози самі котилися з очей, я навіть не стримувала їх…Вужа біля хреста ми більше не бачили, прочитати написи – теж не змогли,і, тим паче – не змогли віднайти мою Нокусю…Я ж ще, навіть, не встигла в ній розібратися за ті півтора місяці, номерів небагато записала… Шкода фоток і відео… …Настрій на найближче тисячоліття було безнадійно зіпсовано… 3 Краак! Скреготнули по бровці бордюру коліщатка скейту. Хлопець вправно зіскочив, віртуозно підібгавши ноги, кросівками влип в асфальт. Скейт зробив сальто в повітрі і хряснувся поруч, але ж йому далеко не так пощастило. Та байдуже, за мить хлопчина, описуючи вісімки, продовжував мерехтіти перед очима. Похмуро залишаю лавочку на самоті і неквапно чвалаю відтіль. Але ж весна! Чого б я оце сумувала? Спитай – не відповім. За той мобайл? Ну й нехай, поки що старенька «жабка», предки запевнили: не хнич. Буде тобі нова. Я сказал(батько обожнює Жеглова, цитує його, суперово «бацає» Висоцького під гітару, пацики наші відпочивають). Так чому ж тоді? Каштани такі липкі зараз...Мов липучка від мух, що літом регулярно висить на дачі. Бррр... Ну що за настрій? Пара з права така нуднюча була сьогодні...Згадую ту поїздку до села. Мати жартує, мовляв, доню, тобі не треба «до баби», гикавки нема, а мені зовсім не до сміху…Чим більш вони жартують, тим більше виводять мене з рівноваги. Та я цього не показую, хоча, напевно, все й так видно. Сашко сьогодні знову клеївся, от вже мені каштан…Шатен. Голубі єсєнінські очі. Але, трохи наглуваті, як на мене. Сіамський кіт (таким він видався мені з першого ж погляду), напевне хижак по суті. Лідер...Мисливець...Настрій трішки поліпшився, як уявила його в шкірах вбитого мамонта з кам`яним молотом на плечі. Тягне здобич до сімейного вогнища... Годувальник. Натискає на кнопку двінка печери... - Телень-телень-цвьох!..- зашкодив йому увійти раптовий звінок моєї «пенсіонерки». Хто б це? Відкриваю... Ага, «Неизвестно», висвічує дисплей...Зазвичай я не відповідаю на «неізвєсні» дзвінки, але зараз, чомусь, так захотілося з кимось перекинутись словом... - Алло! Привіт, Соню! – поспішний чоловічий голос назвав моє ім`я, - скажи, будь-ласка, Валентину, ну тому, зі скейтом, щоб від`їхав подалі від бордюру. У голубого „Москвича” зараз випаде остання гайка від переднього колеса. Швидше! Він не такий хижий, як ти гадаєш... - А...А, хто це? – машинально, за секунду після роз`єднання кидаю я в трубку. Озираюся. Підліток перехилив половину скейту з бордюру на дорогу, ставши на неї ногою, а іншою розгойдувався на другій половинці, мов та кішка, готуючись до стрибка. От безголовий! - Ану, тікай звідти! Чуєш мене?! – зриваюся з місця і лечу щосили до нього, хапаю за каптур реглану і несамовито цуплю геть… - Ти чьо? Дура?! Пус.. – хрип хлопця обривається, бо в цю мить, в бордюр де він щойно хитався , немов астероїд врізається авто, лягаючи на бік прямісінько на тротуар і щедро сиплячи склом з вибитих шибок. Несамовитий гуркіт супроводжує це, мов грім блискавку. Водночас, колесо налітає на бровку, підскакує на метр і прожогом прокочується прямо повз нас, лігши на асфальт аж казна-де,поблизу дерев. - Ніфіга се…- видихнув хлопчина. Перехожі вже почали збігатися до нас. Я випустила з побілілих закляклих пальців його коміра і сіла додолу…З розірваного нігтя повільно виросла краплина крові і стрибнула мені на спідницю. Болю я не відчувала, зате в голові гуло, наче після дискотеки. - Дівчино, ви поранені? У вас кров! – якась тітонька пірнула в сумочку, дістаючи звідти вологі серветки, - візьміть ось салфетку. Підводячись, ми побачили, як декілька мужчин-сміливців поставили автомашину «на ноги» і звідти висунувся їм на руки сивуватий огрядний мужчина, десь під шістдесят. Випростався, махаючи руками, на обличчі та на лобі багряніли кров`ю подряпини. Незважаючи на них, мужик заходився, бідкаючись та хапаючись за голову обдивлятися своє синє архаїчне авто в жалюгідному пом`ятому стані, без переднього колеса і стекол. Вагончик «швидкої» під`їхав майже одночасно з ДАІ, почалася тяганина з`ясування обставин. - Попав Москвік, прикинь! – хлопець простягнув мені руку в шкіряній перчатці з голими пальцями, - Ну ти деваха! Ти що – бачила «Москвича»? Він же з-за бігборда вилетів! - «Москвич»?! Ну-ну…Я тобі не діваха, Валік! Ти ж – Валентин? - Во попадалово! А ти откуда знаєш, як мене звуть? - Та пішли ви! Спитай у свого дружбана, який це все підстроїв! Придурки малохольні! – на очах у мене проступили зрадницькі сльози. Багато я чула про різні «квести», рольові ігри, різноманітні садистські розіграші, але щоб отак...Це вам не кішці пусту консервну бляшанку до хвоста прив`язати… - Шо за дружбана? Шо ти несеш? – непідробно здивувався він. Ми трохи відійшли від місця пригоди і, якось, випали з поля зору міліції та медиків швидкої. За нас забули, неначе нас і не існувало зовсім. - А звідки ж він тоді знав, що на тебе буде перти отой голубий «Москвич»? І що в нього відпаде колесо? Можеш це пояснити? Та він же за хвилину до аварії мені на мобілку подзвонив! На, дивись сюди! – відкриваю телефон, заходжу у «вхідні»: останній дзвінок - одинадцята сорок дві, подружка Анька, знаючи що я на парі, попри те дізнавалася плани на вечір. Дивно! Дуже дивно! Машинально відкриваю «пропущені». Ніякого натяку на дзвінок там теж нема...Звінок не зафіксовано, але ж як це можливо? - Викинь свою раскладушку, падруга, ганяєш тут понти! Ареведерчі! – ідіот, я йому життя врятувала, а він... Ех ти, Валік! Ну й котися звідси на своєму тормознутому скейті, дебіл… Хлопець, набираючи швидкість, вихиляючись, покотив пріч, я розгублено дивилася йому вслід, ошелешена такою невдячністю. За тим, неначе в стані прострації, механічно повернулася і глянула туди, де все щойно сталося. Матінко моя! Нижня щелепа поповзла вниз: нікого і нічого нема, трасою сновигають машини, тротуаром поспішають люди... Пришвидшуючи крок, підхожу до того злощасного бордюру – ніяких слідів, пошкоджень, битого скла - ні-чо-гі-сінь-ко! Скільки пройшло часу? Годинник... Не пам`ятаю…Не більше десяти хвилин, мабуть... Чи це вже – я ідіотка? Хто відповість, лююди!?.. 4 - Та яка баба? Їй до психолога треба, а ти з своєю бабою. Що вона допоможе? – батько, який не вірив бабцям-шептухам, відстоював традиційний підхід в лікуванні, та ще не розчарувався в нашій медицині. Лікарі, свого часу, поставили його на ноги в військовому шпиталі, куди він потрапив з проникаючим пораненням передпліччя. Мій тато – афганець. Я ним дуже пишаюся, на жаль мені не дістався у спадок його вольовий характер. А от мама... - Ну що ти верзеш, Серьожо! Дитині пороблено. В цих випадках психологи не допомагають. Толку з того психолога, гроші деруть скажені, та якби ж не дарма. А згадай, як вона манісінькою вівчарки злякалася, вночі кричала та впісювалася. А баба ж з Восківців пошептала і все. Пройшло. Забув? Ну канєшно, ти ж коло неї ночами не сидів. - Я тоді гроші заробляв на стройці, на квартиру, щоб вам було де жити. Знов ти починаєш? Відчуваю в повітрі подих чергового скандалу. З-за мене, знову, так набридло. Мамка теж згадала епоху доісторичного матеріалізму. Впісювалася. Всі такі були. - Ну годі вам, батьки! – обіймаю тата за шию, цілую, підбігаю до мами, також, - Мир, мир навсігда, хто посориться – свінь…далі ви знаєте. Але я не обманюю – це було реально, і так само реально все щезло. - В нас що, на тому місці – Бермудський трикутник? Мікро? Читав я в журналі, що по Києву чимало аномальних місць на дорогах, вони, навіть, на карті міста позначені. Але щоб отаке… Ти кажеш, той, хто дзвонив, казав – голубий «Москвич», а там був темно-синій. Припустимо, вони хотіли зняти колесо, та не встигли – хазяїн повернувся. Серед білого дня. Обнагліли… А як він взнав, що тебе звати Соня? Що авто втелющиться саме в те місце, де той Валік стояв. Де дівся дзвінок з телефону, і де, зрештою, ділося все? Щось багато запитань, тобі не здається? І жодної відповіді. Тому я сам, особисто, відвезу тебе до одного знайомого професора. Дуже розумний, як кажуть - світило науки. Психіатрії, не бійся цього слова. Це життя, з його шаленими швидкостями, за якими не встигають люди, а молоді, такі як ви – тим паче. Заспокойся, доцю. Все буде добре, я сказал! Свєт, ти почула? Опісля цих батьківських слів, так було заведено, подальша дискусія вважалася безглуздою, останнє слово завжди було за батьком. Мама для самозаспокоєння щось, про себе, пробурчала, мовляв, почула, не глуха, ти батько, роби як знаєш… - Поїдемо разом, - сказала мама вже вголос, - Мати дочку краще підтримає і зрозуміє. І зітхнула, а я міцно-міцно обняла її. Не хотілося рознімати руки, здавалося-б, цілу вічність... * * * * * Квартира професора виявилася розташованою в старому будинку, фасад якого прикрашали чудернацькі барельєфи, що претендували на історичну цінність, на розі красувалася меморіальна дошка, на кшталт «В цьому будинку жив і працював…» - такими кишить весь древній Київ, всюди, де не замахнулася безжальна десниця новобудов, у вигляді баштових кранів. У під`їзді затишно, але складалося трохи гнітюче враження від помпезних східців, перил та металевої кліті допотопного, але доглянутого ліфта. На поверсі вражаючі броньовані двері, посеред яких – бронзова голова лева з кільцем у носі. Тато обережно торкнувся того кільця і тричі постукав, звук лунко відгукнувся у присмерковій тиші. Відчинила двері жінка середніх літ, в білому фартусі на коричневий кардеган. Покоївка провела нас невеликим коридором до вітальні, запросила присісти на шкіряне крісло, запропонувала каву та чай, свіжу пресу. Люб`язно відмовившись, ми почали роздивлятися, переглядаючись, облаштування помешкання. Професор жив на самоті, захоплювався колекціонуванням скульптур з металу, яких було вдосталь довкола. На стелажах, дерев`яних підставках , на столі, і просто – на підлозі. Та ось, ледве піднявши погляд на стелю я сполотніла: повсюди, довкола масивної бронзової люстри, по кутках, чаїлися в пасмах павутини здоровецькі вгодовані павуки. Нарахувала їх аж одинадцятеро. І це ж лише в самій вітальні! Хоч тато й попереджав, що ці павуки – найбільша пристрасть професора, мені зразу ж зробилося зле. Ну що могло бути привабливого в цих створіннях, покликаних одним своїм виглядом жахати жертву, гіпнотизуючи її. Професор вважає, що павуки – дуже корисні, чистять повітря, відганяють негаразди і, головне, лікують психіку, різні там фобії, чи що. Подібне виліковується подібним – це кредо всіляко підтримував та розвивав наш профессор. Моторошно... Як же він спить ночами? І не боїться? Напевне, вже нічого не боїться… - Дуже приємно. Забацький Лев Наумович, фахівець прикладної психіатрії, - відрекомендувався опецькуватий сивобородий дідусь в нашвидкуруч накинутому халаті: -Що привело вас до моєї оселі? Ви – стосовно мадемуазелі? Якось кумедно, в риму, виходить в нього спілкуватися з людьми. Зникає нанівець відчуження, навпаки, хочеться вилити душу до останньої крапельки, виплакатися в жилета. - Так-с! В душі повно клякс. Цікава штучка: душа – як ручка. Іноді виводить каракулі – ми самі собі, виходить, карателі, - з нього так і сипалися різні примовки. Уважно вислухавши мене та батьків, Лев Наумович розщедрився на поради: - В останній своїй науковій праці, я описав подібні випадки сприйняття бажаного за дійсне, але ваш, дівчино, випадок – інакшої природи. Ви закохані? Бачу, що ні…Закохайтеся! Саме час, весна старається для вас. Отаких юних – грає на струнах. Нерви, нерви, о, незрівнянна Мінерво! Дивак, та й годі! Говорячи і дивлячись на мене, професор заходився розповідати про своє перше кохання, мовляв, це – назавжди карбується в душі. Та я й сама знаю! Читала… Зрештою я розреготалася, після чергової кумедної оповідки дивовижного професора. Патології в моїй психіці він не виявив, сказав що то є – враження від пережитого стресу, відвідин кладовища, призначив якесь ультрамодне заспокійливе, що, за його словами, абсолютно нешкідливе і,наостанок, порадив завести вдома павучків – задля спокою… Справді, за декілька днів усе забулося, підкорившись швидкоплинності часу… Закохатися, чи що?.. 5 - Дівчино, а не на вашу честь збудовано Софійський собор? – отой Сашко, проходячи повз нас, знову не втримався, щоб не зачепити саме мене. -Так, ви вгадали, сер! – в тон йому відказала я, - Всі ж знають, що на вашу честь збудовано цілі міста в Африці, Криму та, може, десь на Альдебарані. -І які ж це міста? – не вгавав Сашко, - Александрія, чи що? Тоді, на твою честь теж, столицю Болгарії назвали! -А на твою – цілу країну! Македонія, котра! - Це там, де вирощують найкращий в світі мак? То тоді це – Коламбія... Пікчерз не уявляє, як я вас кохаю! – дурень, ляпнути отаке при дівчатах. За мить оте обговорюватиме вся група. Реготнувши, побіг коридором. Дівчата залилися безтурботним сміхом і негайно змінили тему. На порядку денному – обговорення останнього кліпу «Потапа-Камєнських». На «М1». Як була одягнена Настя, хто її візажисти і хто продюсер. Я, між нами кажучи, не дуже полюбляю такі дебати, отже, вдавши з себе страшенно зайняту, цьомкаюсь з подружками і прошкую вектором, яким щойно рвонув Сашко. Завертаю за ріг...Ох! Стоїть, мов постамент, коліном на підлозі, в позі лицаря, він! Рука щосили тягнеться до мене, раптово «оживає», ловлячи мою руку. -Чьо тє нада? – цитую хіт «Балаган Лімітед», червоніючи, озираючись: не побачив би хто... -Звісно: руку та серце. Можна барбекю, - незважаючи на комічність ситуації, мені було зовсім не до сміху. Хапаю його руку, розуміючи, що інакше не спинити шквал залицянь... І - все... Раптом розчиняюсь, немов грудка рафінаду в окропі, в його синіх сяючих очах... Це – кохання? Нескінченну кількість разів я вимріювала собі, як воно до мене прийде, але щоб отак... Ми вийшли з інституту і попрямували до скверу, що привітно розташувався недалечко. Ніколи до цього, я навіть не уявляла, що з хлопцями може бути цікавіше спілкуватися, ніж з дівчатами. З хлопцем. Одним. Якого пошепки, щоб не сполохати птаха щастя, можеш назвати «мій»... Непомітно оповила нічна імла...Саша довів мене впритул до дверей мого під`їзду, і ось тут, незважаючи на пильне око домофону, ми вперше поцілувалися... Я впурхнула в під`їзд, відтепер домівка видасться мені «золотою» кліткою, з якої до нестями хочеться якнайскорше вилетіти...До нього... Він обіцяв зателефонувати... * * * * * ...Цікаво, звідкіля Леська дізналася про те, що ми з Сашком стрічаємось? Наступного ж дня смс-ка від неї була переповнена окличними знаками. Мовляв, молодець, пацан супер і те де. Вона ж, майже нікого не знає серед моїх інститутських подруг. Оте «майже», як завжди, спрацьовує безпомилково, щедро розсіваючи інформацію врізнобіч, зацікавленим і байдужим. То й нехай знає, хай заздрить! Лишень аби білою... Уявляю себе в білій сукні, немов на випускний, але ж на голові – фата! Наречена...Куштую вустами слово, яке однаково чарівно звучить обома мовами. Невеста... Зарано думати про таке, та хто ж заборонить? Як воно саме думається... Кажуть, перше кохання, за великою рідкістю, зникає, лишаючись назавжди десь у глибині людського єства - якось не віриться в це. Бо кожне правило має виключення. Хоча...Любов не живе за правилами...Там де вони з`являються, вона щеза... Мої думи (а-ля: за Шевченком), призупиняє дзвінок. «Анонім» - висвічує зовнішній дисплейчик. Ну! Гарячково метикую: брати, чи ні? Острах переборює...Не відповім. Хай там що!.. Нарешті перестав...Хух!..Та чого я боюся? Адже змінила не лише номер, а, навіть, оператора, зареклася не відповідати на різні «неізвєсні аноніми» та чужинські номери...Ще б пак! Після того, що сталося...Дурних «не осталося»! «Соня, возьми телефон! Это он! Это он звонит!» - шок! Мобілка, використовуючи всі принади своєї неперевершеної поліфонії, заспівала рінгтон моднючої пісні. Але ж я не скидала його собі, оскільки там – про Катю! Настирливо повторюється заспів... Враз охоплює непереборне бажання пожбурити нею в стіну. Так но-о-ва, ж!.. Що скаже тато? - Алло...- приречено шепочу в мікрофон, - хто ви і що вам від мене потрібно? Будь ласка, дайте мені спокій, не дзвоніть більше сюди... - Здрастуйте, Соню! – цього разу голос не поспішав, - Я ваш друг! На разі, мені, поки що, заборонено повідомляти про себе, хто я, вірніше - ми. До певного часу. Я прошу, наберіться терпіння... Запевняю вас, колись ви про все дізнаєтесь. Якщо, звичайно, не будете кидати слухавку... Домовились? Дайте згоду, благаю... Від вашої згоди залежать життя людей... - Уявімо собі, я вам повірила... То ви, врешті, відчепитесь? – невпевнено запитала, відчуваючи, що це – надовго, - Ну що вам до мене? - Соню! Будь-ласка, допоможи. Ми з тобою маємо занадто мало часу, - голос перейшов на «ти», - Послухай мене: накинь, швиденько, куртку, виклич ліфт, і підіймися на горище вашого дому. Там, ліворуч, побачиш напіввідчинену ляду і драбину. Добре, молодець... Квартиру можеш не зачиняти – ніхто не зайде. Так ось: на даху, побіля металевої щогли, стоїть високий молодий чоловік, в сірому плащі. Це – Роман Лісовський, в майбутньому видатний поет і письменник, звичайно, якщо ти його зараз врятуєш. Пів-години тому, дівчині Оксані, в яку він закоханий до нестями, Роман прочитав свій вірш-освічення в коханні ( геніальний, одноголосно), попросив руки... Оксана, не дослухаючись своїх почуттів, легковажно відмовила йому, мовляв, то – плагіат, знайдений в Інтернеті, між нами нічого не може бути, я тебе не люблю. Насправді ж, все – не так, вона кохає його, та, на жаль, її подруга Лариса – теж...Ось і не втрималась, накапостила, обливши брудом Романа в Оксаниних очах... Ти вже на даху, молодчинка...Отже, Соню, за сім хвилин він має стрибнути і померти в реанімації. Перешкодь... Рома з Оксаною – ваші з Сашком найкращі друзі на все життя. Готова? - А...а...як? – вкрай приголомшена почутим, тримаючись вільною рукою за хитку жердину саморобної антени, простогнала я. - Скажи йому...Розкажи йому...про Ларису, поетесу, драматурга, колегу по літературній студії, що прагнула інтиму в четвер, прямо в аудиторії, після того, як всі розійшлись. Він категорично відмовив. Подумки линув до Оксани... Нагадай йому слова Лари: «Ти ще пожалкуєш, піїт!..» Давай, все в тебе вийде! До речі, Оксана, зарюмсана, саме набирає його номер на телефон, який він спересердя жбурнув на клумбу, поблизу твого будинку. Все! Дій... - Рома! Рома... – з благанням в голосі вимовляють мої губи. Роман рвучко обернувся, на мужньому чолі застигла маска відчаю. Красивий... Хоча, мій Саша – не гірший... - Я мушу тобі дещо сказати про Ларису... - Дівчино! Відійдіть!..Облиште мене...- театрально так, наче актор-трагік, вимовив Роман, - моє життя немає більше сенсу... - Та послухай, дурний! – я дивилась телешоу і знаю, що з самогубцями треба розмовляти доволі різко, кожним словом влучаючи в десятку, - це ж Лариска, яка ревнує тебе до Ксюхи, набрехала їй про тебе, а твоя Ксюха зараз рве на собі волосся, каючись, що тебе прогнала. Якщо ти стрибнеш – вона помре... Заради любові до Оксани, повернись! Вона дуже чекає. Вір мені, Ромо... Щось, напевне, зачепило його в моїм голосі, інтонаціях. Роман посунувся спиною по стіні цегляної дахової надбудови і присів навколішки, обхопивши голову руками. Я підійшла і запустила пальці в його густу шевелюру. - Хто ви? – прошепотів здивовано. - Я? Твій янгол-охоронець...За сумісництвом. Софія... Сергіївна...Давай вже на «ти», чи що? Вставай, підемо, познайомиш мене з Ксюхою. Зіпсувала все...Різко скочив на ноги, вигукуючи: - То ти її не знаєш?! Так це ти мені все «заливала»? Всі ви...- і, відвернувшись, побрів до краю даху... І тут я, несподівано для самої себе, в два щедрих ручаї, гірко заридала. - Ну й вбивайся! Придурок! Чому мужики такі придурки, за що вас...Вас кохають? – хлипаючи, я полізла драбиною вниз, щоб тільки не бачити, як він буде летіти...Гад отакий! Драбина різко гойднулась, і похилилась, моя нога сповзла зі щабля, гублячи капця, що полетів десь долу. Як отой... Але, не встигла я зойкнути, як чиясь рука схопила мене за передпліччя, водночас прихиляючи драбину. Підіймаю голову...Він! Роман... Допоміг спуститися, зліз сам... - Ну...Не плач...- обняв за плечі, - Пробач мене, Софіє, дійсно дурень я...Пробач...Ходімо, познайомлю з Оксаною... Замість відповіді, я пригорнулася до нього, і невимовна радість стиснула груди... - Ходімо, Ромо! Лишень забіжу додому, приведу себе в порядок... Вийшовши з мого під`їзду, неначе два давніх друга, ми звернули до клумби, і за декілька хвилин знайшли Романів мобільний, в „пропущених” виявилося зо півтори дюжини дзвінків, підписаних: «Кохана Сана»... Зате в моїх «вхідних» – знову жодного натяку на дзвінок... Дивовижа... 6 Зустрітися ми домовились в кафе «Падишах», щоб не так далеко від нашого інституту. По закінченню останньої пари, Сашко заскочив за мною до аудиторії і, хоча, вже всі призвичаїлись до нашого роману, однак, дівчата кидали зацікавлені погляди, порівнюючи з ним своїх хлопців. Жартувати вже ніхто не намагався, як на початку, бо Сашко тоді дав зрозуміти всім, що я – його дівчина. Всерйоз і надовго. Грайливо буркнула подружкам: «До завтра, бейбі!..» і, не чекаючи колючих відповідей, пострибала коридором, наввипередки з Сашиком до виходу. - Ось побачиш, вони класні! Така пара…Роман ненабагато старший від тебе, та й Ксюха лише недавно «розміняла третій десяток». - Ха! Це скільки ж їй! Тридцять з гаком? - Та ж ні! Двадцять! Скажеш таке… - Ну так, тоді – другий десяток. А де вона його міняла – в пункті обміну «Привіт-банку»? - Що ти верзеш? Сам ти «з привітом». Ти хочеш сказати, що їй лише десять і вона грається ляльками? - Ну! Так я теж граюся…Що тут такого? Ти ж моя лялька…А-а-а…Мася! Я дала йому грайливого стусана кулачком по спині. Решту шляху ми провели, дискутуючи, а більше борюкаючись по всій дорозі, наче малі діти-дошкільнята. Фух! Заморив. Переводимо подих і знесилено ввалюємося до кафе, де прямо з порогу,огортає заспокійлива східна музика, настояна ароматами терпкої кави та кальяну. Відвідувачів небагато, я зразу знайшла поглядом наших, в затишному закутку під різноколірним вітражем, на якому зображено палац, чи то мечеть. Оксана привітно махнула нам ручкою, а Рома схопився з місця і, поспішно підійшовши, лоскітно поцілував мені ручку, а руку Сашка – потиснув. Кумедія! Познайомились. Замовили кави, якісь екзотичні коктейлі, розговорились. Та найбільше всіх нас цікавила лишень одна тема: хто б це міг телефонувати мені і коли все з`ясується… Звучали найрізноманітніші версії: прибульці, ясновидці, екстрасенси, чаклуни, навіть адепти «вуду»! Хлопці наполягали, що то – спецслужби. Та який з мене зиск, приміром якійсь розвідці чи тому, як його - КДБ, ЦРУ? Аж смішно…Ясно було одне: що – нічого не ясно. - Ясно, люди, що він мені ще зателефонує…Але я вже його не боюся, завдяки йому в мене…В нас, - я примружено подивилася в вічі Саші, - є тепер справжні друзі. - Сонечко! Я твій вічний боржник! На цьому й поза цим, світах! Подяки не вмістити на моїх вустах, - Роман, кумедно так, заплітав слова у рими. Когось він цим нагадує… - Професор! Професор від поезії, - згадка вибухнула в мені веселим сміхом. Я негайно повідала про того поета від психіатрії, чим до сліз насмішила всіх. - А про кохання – це він слушно радив! – Оксана не випускала Романову руку з своєї, весь час кладучи голову йому на плече. Вродлива. Зачіска така класна! Треба й собі так вкластися. На своїй голові, чи на голову Сашку? Ну не можу…Знову насміюся до нестями! - Сонь, чуєш? Ти кажеш, що все почалося, невдовзі після того, як ти загубила мобільний на кладовищі? – Роман посерйознішав, зосереджено насупивши брови, - то треба звідси й танцювати… - Ром. Ходімо. Я запрошую…- проспівала, томно, Ксюнька. Знов прикол! - Та стривай, киць. В сторону жарти. Можна спробувати виявити місцезнаходження того телефону за його номером «IMEI». В тебе ж дома лежить упаковка. В міліції в мене однокласник служить. Зірочка, решітка, нуль шість, решітка… - Реально, також, з`ясувати, звідки тобі телефонують, - доповнив Сашко, - В кого є знайомі в Службі безпеки? Він, чи вони, напевно, телефонують тобі з того загубленого телефону... Все це якось пов`язано між собою... - Щось придумаємо…А може не розказувати, поки що, нікому сторонньому про це. Дочекаюсь наступного дзвінка, поговорю з ним. Давайте, краще, складемо перелік запитань, які я поставлю йому, то щось і з`ясується. Він сказав: я твій друг. - Друзі, ходімо танцювати, - Оксана потягла Ромку, а мене, в свою чергу, запросив Сашко… * * * * * З`ясовувати місцезнаходження телефону, не знадобилося... Я повернулася додому з інституту, в один із тих монотонних днів навчання, коли катастрофічно не вчиться. Сашко захворів грипом, відлежувався дома, і ми подовгу теревенили по телефону. Кілька днів точно хворітиме… Моїх ще не було з роботи, отож я поставила голубці в мікрохвильову піч. Суп не хочу…Швидше грій, слинка тече, мама дуже смачні голубці готує…З пальцями ковтнеш… На тобі, зателефонувала Леська, поїсти не дасть: - Привіт, Сонь! Ти дома? Батьків ще нема? Ти найближчої години-двох нікуди не збиралася? А, це ж Саша хворіє…Коротше, я за пів-години буду в тебе. Потім розкажу. Жди. Що ж це таке могло статися, щоб воно настільки стривожило мою сестру, яка завжди до всього ставилася скептично, з іронією, як кажуть, навіть, з елементами цинізму. Пам`ятаю, ходили ми в один дитсадок, це пізніш вони переїхали в нову квартиру, і до школи я з нею вже не ходила; так от, в дитсадку її всі прозвали – цинятко-цуценятко, ще тітка Валя влаштовувала грандіозний скандал виховательці. Ну гаразд, приїде – розповість. Якраз поїм, а з Леською чаю поп`ємо. Дзвінок у двері. Рівно тридцять дві хвилини знадобилося Лесьці, щоб дістатися до нас. - Хеллоу! – поцілувалися ми. Але ж...Очі сестри бігають всюди, лишень не дивляться в мої, частіш додолу. - Що сталося, Лесюнь? Тебе хтось образив? – мені важко уявити того кривдника чи кривдницю, які зважились на таке. Леська, зазвичай, всім давала здачі, обов`язково... - Ось...- поклала мені до руки щось гладеньке, тверде. Блиснуло червоним перламутром. Телефон. Марки «Нокія»... Точнісінько такий, як мій, загублений! – Тримай... Сонь, пробач мені, будь-ласка! Це я тоді сховала твій мобільний, як він випав біля того хреста. Хотіла розіграти тебе. А тут ота гадюка...Ми побігли, я злякалася...Шукали, а я не віддавала його, чому – не знаю...Хоч вбий мене! Вибач, Соню. Вчасно, тоді, не віддала, а потім боялася, не знала як повернути... Леська розридалася, зовсім не на жарт, розмазуючи сльози а, заразом, і тіні на повіках. - Як?..То це – ти?..- я остовпіла, відмовляючись повірити в почуте. Хоча...Останнім часом неймовірне наступає на п`яти, - Я ніколи не могла б і подумати, що ти можеш отаке... Так це ти мене навмисне туди заманила, щоб все підстроїти...А я думала ти... - Ні! – заверещала Леська, - Так вийшло! Я ні в чому не винна...Знаєш, він подзвонив мені на мій номер, назвав моє ім`я, і порадив повернути тобі «Нокію», інакше... Ні, він не погрожував, навіть пояснив, чому саме сьогодні це треба зробити і як...Сказав, що ти сама будеш вдома, що твій Сашко – лежить з грипом. Ти думаєш, звідки я дізналася про це? Такі подробиці про мене говорив що, ніхто-ніхто, навіть мама, не знає...Він – цитував мої думки! Коли я запитала його – хто він, то почула, лишень, три слова: «я твій друг». - Ну-ну, схоже. Мені теж таке говорили. І – куди ти накажеш тепер подіти цю мобілку? Що я батькам скажу? - Скажеш – знайшлася випадково. Хлопці з села передали. Через мене... Тільки не кажи, що то я...Або – ні. Тихо продай її, віддай Сашкові, хай віднесе на радіоринок... - Ну ти даєш...Я залишу її, скажу – знайшла. Не хвилюйся, тебе не видам. Ходімо, я вже чаю хочу...Тепер ти, хоча б, повірила про ті дзвінки мені, з яких ти сміялася, цинятко-цуценятко... Крізь насуплені брови, на обличчі в Леськи, промайнуло, щось схоже на посмішку. Сьогодні повернути... Отже, скоро він зателефонує... Напевне, знову попросить когось врятувати...То й нехай! Я, немов та піонерка, якою бути, на жаль, не довелося – завжди готова! 7 Захекана весна добігала до своєї фінішної прямої, щоб передати естафету олімпійцю-літу. І нехай мене засміють, звинувативши в повній відсутності оригінальності, але я повторю далеко не нову фразу, що літо – це найкраща пора року, найулюбленіша. А літня ніч... Як ото написав Рома, присвятивши вірша своїй Оксанці: ... Панувала нічка темним спокоєм, Над всіма панами, і над нами. Зоряної неба панорами, неоправлених брильянтів розсипи... Не дивись увись - беретик падає! Ти для мене зірка, нездогадує... Припини вітрів холодних ламкості... Пригорнись губами, коси золоті, зоряні проміння поцілую... Я дуби з корінням покорчую! Сил відчулося нестримних, підхопив, на руки свою зіроньку і... полетів... Може ти несеш мене, а я лиш тінь, що від тебе спала в зоряну глибінь... ... Нічка панувала, зате спокій втік... Справді, така нічка, може бути лишень літом...Щось таки є в тому Ромцю, недаремно ж «телефонний друг» тоді говорив, що перед нами – майбутня знаменитість. Треба буде попросити автографа, заявлю при зустрічі. Ха! Вони ж заяву подали...В неділю – змовини. Як це я забула? А нам з Сашею було ж тоді зроблено м`який натяк, мовляв, ось, ми при вас освідчуємося в коханні один одному, ви – свідки. Не уявляю себе дружкою на весіллі…Це ж треба буде цілуватися при всіх з Сашком, ловити букета… Все. Починаю відсьогодні тренування. Разом з ним. Ну, припустимо, цілуватися ми вже тренуємось, скоро будемо профі. А ось букет…Уявляю: приходить він на побачення з квітами а я, замість поцілувати, відміряю від нього п`ять кроків і командую: «На рахунок три! Раз, два, три! Жбурляй, ловлю!» Ні...Перехожі будуть крутити пальцями біля скроні. А ми – в парку. Знову не те. Вся романтичність зустрічі – нанівець. Ну, тоді – дома, віником. З батьками...Уявила здивовані очі татуся. Тоді вже точно, до баби на мотузці потягнуть. Або павуків заведуть. Ну нічого, якось розберемося...Стоп! Та про що ж це я? А як спіймаю...Це ж треба заміж виходити...Рано ж, вчитися треба. Ех! І так, і так без павуків не обійдеться... Скучила за дзвінками «друга». Хочеться вже, когось врятувати... До речі, а чому своїм «абонентом» він обрав саме мене? За яким таким чудернацьким збігом обставин? Була ж думка, що у всьому винна втрата телефону та, коли Леська повернула його, ця версія розпалася. Ось він, лежить, захований мною від усіх, мовчазний. Я, все таки, напевно віддам Сашкові його, нехай віднесе на Караваєві дачі, навіщо мені два... Спробувала включити. Та ні, «сів» давно. А стривай-но, поставлю заряджатися. Дивно, пройшло майже два тижні, як Леська його принесла, а я ще й не торкалася до нього, після того, як заховала, все ніколи було. Навчання, дім, таке інше. Ні, Сашко не інший. Він – мій... Де та «зарядка»? Так...Включився. Треба ж, перш ніж продавати, хоч поскачувати файли, та стерти повідомлення. Читаємо: «Переходьте на тариф супер-міні...» Так. Видалити. Далі: «Увага, акція...» Видаляємо... «Ти йдеш сьогодні на факультатив?...»Від Ірки. Ходила, вирок: видалити. Ага! «Привіт, сонюжка!...» Те саме, від Леськи, в якому вона запрошувала до села. Не хочеться видаляти. Для історії треба зберегти, перенести до компа. Дата: дванадцяте березня. Два з половиною місяці минуло відтоді. А скільки подій! Неймовірно. Стривай, ще треба «обнулити» дзвінки. Овва! Як же це?! У «вхідних», ось – перший «Неізвєсний»...І той, другий – «Анонім». Сюрпризи продовжуються, а я думала, вже й не буде. Стій-стій, та ось же номери телефонів, з яких він мені дзвонив! То що ж, тепер, виходить, я сама зможу йому телефонувати. Оператори різні, та чи ж це спинить мене. Набираю перший, той що складається з чотирьох цифр... - Да-с...Смольний слушает, - чіткий жіночий голос відповів мені російською мовою, зовсім як голос нашої вчительки російської літератури. Смольний! Знову розіграш. Я вже таке чула. Ще б сказали «база торпєдних катєров!» - Алло! Ето інстітут благородних дєвіц? – вирішила «підіграти» я, навмання говорячи перше, що спало на думку. - Точно так-с, судариня. У аппарата обер-фрейлина Прасковья Илларионова.Чего изволітє-с? - Ничего-с! А скажите, какой сейчас век? - Девятнадцатий, разумеется, от Рождества Христова! Ах, інститутка Софья, прекратите позерствовать! Придется вам, голубушка, обьясняться перед самім дражжайшим Константином Дмитричем, за ваше отсутствие на уроке естествоведения. Вот так-с! - Да...да о чем ви? – роз‘єднався, теленькнувши, зв`язок. Оце так! Якщо це і розіграш, то настільки професійний, що...Дев`ятнадцяте століття! Ось, чого вже не може бути. А тоді, хоч, були телефони? Таке враження, що вони з`явилися раніше за людей... Щось перехотілося дзвонити по другому телефону...Ще потраплю до кабінету якогось динозавра... Цур на мене! Сам телефонує! Та не динозавр! Це – він! Анонім... - Здрастуй, Соню! Приємно чути твій голос...вибач, твої думки...Вони переповнені зарядом цікавості...На жаль, я не зможу її задовольнити, перепрошую. Але ж ти в нас розумничка, сама згодом все зрозумієш... - А як вас, хоч, звати? – я кинулась до письмового столу де, під купою паперу, лежав невеличкий листочок, на якому ми тоді всі разом склали запитання. Листки зашурхотіли, посунулися додолу, дарма намагаюся віднайти його, подумки картаючи себе за вічний безлад. - Не шукай, все одно не відповім. Повторюю: сама дізнаєшся. А знаєш, ти дійсно зателефонувала до Смольного, що в Петербурзі, але потрапила рівно на сто двадцять років назад. Не питай, як це можливо, скоро вже скоро... Послухай, Соню! Я зараз розповім про те, що важливо нам обом. Так. Це нове завдання-випробування для тебе. І для мене також...Разом з цим завданням закінчується моя місія. Але, якщо ти не впораєшся з ним, мене надовго усунуть від подібного роду місій. Для мене це означає щось, приблизно, схоже на смерть...В земному розумінні, звичайно. До цього завдання тобі треба добряче підготуватися, а саме: вступити до літературної студії, яку відвідує наш з тобою митець – Рома. Справа в тому, що вони готуються поставити грандіозну виставу в Театрі юного глядача, написану однією сумнозвісною особою, здогадалася ким? Так, саме Ларисою, драматургом-початківцем, амбіції якої, випереджають її талант в декілька разів, якщо хочеш точніше – в шість цілих, шість сотих. Ретельно відслід- ковуючи людську творчість, ми звернули на це увагу, а коли заглянули глибше в її душу, то здивувалися від засилля того негативу, яку вона випромінює. Копнувши дещо глибше поблизу кореня генеалогічного дерева Лари, ми з`ясували наявність зв`язку одного з предків дівчини з нижчим представником денничників, або, так зрозуміліше – звичайнісінької нечистої сили. Амбіції цього предка в шостому поколінні, становили точнісінько такі ж показники, як зараз у Лариси. Це, зазвичай, не рідкісний прояв людського его. Тривожно те, що постійна присутність в душі амбіцій такого гатунку, майже завжди привертає на себе увагу деструктивних сил. На жаль, якщо людина творча, то це сповна знаходить своє відображення в її творах, іноді майстерно завуальовано але, від того, не менш небезпечно для тих, хто доторкнеться до її творчості. Зрозуміла? Саме так сталося з тією п`єсою, що написала Лариса, подумки насолоджуючись тріумфом, який вона викличе. Так, без сумніву, твір цікавий, якби не одне «але»: все залежить від того, хто гратиме головну героїню вистави...Якщо це буде людина щира, чиста душею, а головне – закохана і кохана, тоді вона зможе звести до мінімуму весь авторський негатив, який вкладено в цей твір. Це щось схоже на громовідвід. А якщо ні...Та ще, не дай Боже, акторка теж амбіційна що, в певній мірі, властиве багатьом акторам,то тоді... Вона провокує неконтрольоване вивільнення енергії деструктиву, спрацьовує «ефект резонансу» і, вражені цим вірусом зерна, щедро розсіваються в душах глядачів. А це ж будуть молоді люди, майже діти. Наслідки вражають... Передбачити, коли оця «міна сповільненої дії» спрацює в душі окремо взятої людини, майже неможливо. Навіть нам...Залишається лише констатувати факти. Подібне, звичайно, відбувається в повсякденному житті, наприклад, при перегляді кінострічок, де панує розмаїття насилля та стрілянини але, це ще півбіди, а ось, коли при такому збігу обставин, втручаються підступні денничники – пиши пропало...Занапастили душу, прогавили... Соню!.. Акторкою, що гратиме головну героїню Ларисиної вистави, маєш бути... ТИ... * * * * * - Привіт, творчі особистості! Як ваші успіхи? Коли вже будете ставити, як його там, здається, Гамлет, чи що...- я з`явилася на порозі літстудії несподівано, навіть для Романа, який обговорював з кимось, жваво жестикулюючи, черговий авторський витвір. Вгледів мене, стрепенувся і миттю опинився поблизу. - Знайомтесь, друзі! Мій особистий ангел-охоронець, друг і просто чарівна дівчина з сонячним ім`ям – Соня. Прибула до нашої скромної студії «Корифей», на моє особисте запрошення. Хоче познайомитись, так би мовити, зсередини, з нашими авторами, творчими особистостями, доторкнутися до прекрасного, - я ледве стримувалася, щоб не розсміятися, коли Рома виголошував свою промову. Та невже вони всі отут такі, переконані в своїй «геніяльності»? Одне слово – богема..., - Отже, прошу любити й шанувати! Я, «ввімкнула розумне обличчя» і спробувала зобразити, щось схоже на реверанса. Схилила голову додолу, уявляючи: зараз випростаюсь – всі попадають зі своїх стільців від сміху. Ат! Помилилася, сприйняли мій жест, якось аж надто серйозно. Не розумію, чи то напускна серйозність, а чи...Так вони ж, майже всі – вчорашні студенти зі студентками, звідки ж ота «зоряність»? - Семен Паляниця, автор поеми «Сентименти», - підійшов високий парубок і, з гордістю, насолоджуючись кожним словом, відрекомендувався, - А де можна познайомитися з вашими творами. Який жанр ви для себе обрали? Відгуки критиків на публікації? - Шановний Семене, колеги і колєжанки. Софія – не поетеса, письменниця чи драматург. Вона – звичайна дівчина, вдумливий читач і пошановувач нашого таланту, - Роман поквапився з поясненнями, стосовно мене, - А ще вона – цікавий співрозмовник, і головне: Соня – кандидат на роль Зоріни, головної героїні п`єси «Панянка». -Ось воно що! Зрозуміло...- пожвавішали «особистості», - Але ж...Що скаже Лара, як дізнається про таке. Ми ж, минулого тижня, здається, визначилися з акторами. Чи це її пропозиція? - Ні, навпаки, це для неї виявиться несподіванкою. Та я певен, що приємною. Адже зовні і, що найголовніше, внутрішньо, Соня набагато краще відповідає образу Ларисиної Зоріни, згодьтеся... -Можливо, та чи в пані Софії достатньо досвіду, щоб грати головну роль? - Взагалі, це її перша роль, друзі... - Ти відповів на запитання, Романе. Ризикувати, даючи актору-дилетанту головну роль – означає «провалити» виставу. Шкода, однак ми – проти цієї ротації. Всіх влаштовує досвідчена Тетяна, ти ж знаєш не гірше від нас, що грим робить чудеса. - В нас ще є час, колеги, я поділяю ваші сумніви, стосовно Соні, зараз вона лише вчить свою роль, прийматиме участь в репетиціях а там – подивимось...Запевняю вас, вона дуже здібна, вчиться на очах... Змусив мене зашарітися...До речі, я й не розраховувала на кращий прийом. З професійної точки зору вони, звичайно, праві...Нічого, я ще доведу, що я зможу бути актрисою... -Отже, шановні колеги. Пропоную вам послухати уривок з моєї нової повісті «Пігмаліонові пігменти». Хто згодиться виступити рецензентом? – письменниця Василина Струкаль миттю заволоділа ініціативою і про мою появу враз всі забули, зосередившись на повісті. Ми з Романом тихенько вийшли до коридору, біля попільнички він запалив цигарку: -Я ж тобі казав, Соню...Це все марно. Вони нізащо не згодяться. - Нічого, згодяться, побачиш. Головне, щоб ваша Лариска не комизилась. Ось кого треба переконати. -Але ж як? Не можу собі цього, навіть, уявити. - Ромчику, милий...Будь що, заради мене, всіх нас, необхідно, щоб я зіграла цю роль... - Гаразд, я візьмуся за це. В нас дуже мало часу. Як ти гадаєш, варто повірити в оте, сказане тобі НИМ по телефону? -Варто, Ром...Тепер я це розумію... На тому кінці довгого напівтемного коридору лунко зацокотіли каблуки туфель. Вона непередбачувано запізнилася сьогодні. Отже, попри все, але переконати. Ось вона, наближається. Лариса... 8 Роман загасив цигарку, провівши по іржавому обідку попільнички і я помітила, як в нього враз затремтіли пальці. Такий великий а зніяковів, неначе хлопчисько. -О! Привіт, Ромцю! Ти з новою супутницею? Познайомиш? – Лариса зміряла мене колючим поглядом з-під розкішних повік. В очах блиснула цікавість, а на вустах промайнула холодна посмішка, така штучна, що враз, чомусь, нагадала мені оті квіти з вінків на кладовищі. -Привіт...Так...Звісно, знайомся, це – Соня, молода, перспективна актриса. Вона, до речі, так схожа на Зоріну, героїню твоєї п`єси. Тобі...не здається? -Ну...А знаєш, ніби, щось таке є...Справді, ти як завжди маєш рацію, раціоналізатор ти наш. То й що? До речі, тиждень тому, хіба не ти обидві руки догори дер за Таньку? То ти заходиш? А то я й так добряче затрималась у шефа...Відчиниш? Вона рвучко повернулася до дверей, зробила три кроки і завмерла, чекаючи, доки Роман кинеться їх натискати. Ще та фіфа! Крутить, певно, своїм шефом, ніби той циган сонцем... Рома впустив її до аудиторії, а сам повернувся до мене: -Бачила яка? І як ти до неї підійдеш? – з-за дверей почулися оплески, пов`язані чи то з появою Лариски, чи може, скінчили читати уривка з повісті... -Треба її провчити, Ромка. Але ж вона вже геть зависоко літає, аж ціну на крилах важко прочитати. Хай спуститься на грішну землю. -Ходімо, по дорозі поміркуємо, як то зробити. Щось мене від них всіх неначе відвернуло. -Зарано...Ось поставимо виставу, тоді нехай хоч і вивертає. Живі класики! * * * * * Сьогодні знову ходжу по квартирі, вчу свою роль...Навіть Сашка попередила: не заважай, ввечері приїдеш, перевіриш. Якби дзеркало могло говорити, ото б наслухалась від нього матюків, так, мабуть, йому набридла...Та й собі в ньому. Та це ще півбіди. Вивчу. А от як, все ж таки, домогтися цієї ролі! Ми тоді з Ромою перебирали всілякі варіанти розвитку подій. Від радикальних, наприклад, вдатися до банального шантажу Лариски. Або підсипати на репетиції в каву Тетяні якогось проносного. Відмовилися. Варварство та й, навряд чи допоможе...А якщо перед прем`єрою! Я заперечила, оскільки діяти треба цивілізованими методами, з позицій добра. Її повинні замінити мною добровільно та свідомо. Де ж, в якому місці цієї осточортілої п`єси, вони завбачили той капкан для душі? Я, Зоріна, звичайна собі юна панночка, до нестями закохуюся в Павла, сина дійсного статського радника, аж з далекого Санкт-Петербурга. Радник той, разом з сином прибув погостювати до мого татуся, колишнього бравого кавалерійського полковника, з яким вони воювали ще під стягами армії Суворова. Помістя наше розташоване в мальовничому селі на Київщині, поблизу річки Трубіж. Так... Сцени на березі ріки...Кохання-зітхання...Завіса... Наступна дія. Розгортається в Пітері. По просторій залі розкішного палацу, який слугує для неї домівкою, ходить, з кута в кут, заламуючи руки, Софія, дочка міністра зв`язку та поштових перевезень Росії, яка теж самовіддано кохає. Звісно, цього Павла...Тяжко переживає його тимчасовий від`їзд до Києва, розлуку, неначе передчуваючи щось непоправне...навіть, інколи, пропускає заняття в Смольному... Стоп! Смольний!.. Я ж потрапила туди, коли телефонувала за тим номером. Збіг? І та фрейліна говорила з Софією. Мене теж звати Софія. Може мені краще грати Софію? Чому ж він хоче, щоб я грала Зоріну, головну героїню? Як знову подзвонить – обов`язково запитаю. А якщо ні? Може саме отут і треба шукати відповідь... Ех, якби ж я була детективом... А що там далі? Ну, далі – трикутник. Любовний. Павло, коли прощався з Софією, клявся їй в коханні до смерті. Зустрів Зоріну – цій поклявся теж... Настав час повертатися. Зоріна не пускає, каже: покинеш – втоплюся... Цей момент – кульмінаційний, треба так відіграти... Щоб все природньо: і почуття, і емоції, і сльози щоб справжні...Поїхав, клянучись: вивчусь, отримаю посаду, повернусь, заберу тебе! Приїхав до Петербурга і,через деякий час оженився на Софії. Зоріна згодом дізнається... І кидається в Трубіж, гине, стаючи русалкою... Через десяток років, Павло з молодою сім`єю, а саме – Софією і двома хлопцями-близнюками: Павликом та Михайликом, переїздять на Вкраїну, до Переяслава, куди він отримує призначення на посаду помічника градоначальника. Третя дія. Неділя. Випадково - десята річниця смерті Зоріни. Гарний літній день. Сімейство на чолі з Павлом вирушає до річки Трубіж на пікнік. Влаштовуються на бережку... Діти бовтаються в теплій водичці на мілині. Раптом долинає вереск Михайлика. Павлик пірнув у воду і втопився. Тіло дитини так і не знайшли... Сказали – сом розірвав... Павло зізнається Софії про свою колишню любов. Софія вмовляє його покинути Переяслав, та повернутися до Росії. Перед самим від`їздом, уві сні йому являється Зоріна разом з Павликом і каже, що отримала часточку свого клятвенно обіцяного кохання. А хоче отримати його повністю. Мовляв – занапащу вас всіх. Завіса... Де ж отут цей підводний риф, на який налетять молоді душі? Суміш трилера з якимось вкраїнським колоритом у вигляді хвостатої русалки. А оте - «занапастити всіх...». Адже, достатньо й одного Павла. Там така моторошна музика... Хоч самій бери, кидайся в воду. ...Вода... Виглянула з віконця на лоджію: забринів заколисуючий літній дощик. Треба хоч вийти, підставити долоні... О! Рома телефонує. Не інакше, щось надумав. - Соню... Я вмовив Ларису. Ти будеш грати в її виставі...- Роман говорив так повільно, неначе дощ його вже приспав, і він балака до мене крізь сон. - Так це ж чудово, Ромчику! І що, ця фурія здалася? Без бою? - Я пообіцяв їй... з нею.., - ось тут він замовк, пауза видалася такою довгою, що я не втерпіла: - Що? Та не тягни ти... - З нею... переспати... Тільки нічого не говори моїй Оксанці. Я її дуже, чуєш? Дуже кохаю. А це – заради нашої спільної справи. Забудеться. Не враховується...- голос Романа спочатку задріботів швидко-швидко, а в кінці фрази – впав, стриножено... - Як?..І..і ти підеш на таке? – я остовпіла, не вірячи своїм вухам. Відмовляючись вірити... - Вона мене кохає...А ти гадаєш, чому вона затіяла писати цю п`єсу? Там теж любовний трикутник. - То ти хочеш сказати, що ти – прототип отого Павла? - Так, Соню... Саме так... - Та йдіть ви всі! Знаєте куди? Я ніде не буду грати, з мене досить. І, до речі, шукай собі іншу дружку на своє весілля. Не треба до мене навіть дзвонити! Почув?! – я вимкнула телефон, жбурнула його на диван, до горла підкотилася тяжка хвиля гіркоти, стиснула груди... Невже вони всі отакі? Зрадники...І мій Сашко? Зненацька захотілося виплакатися своїй подушці-собаці, і сльози миттю залили очі... 9 Ввечері прийшла мама. Побачивши мене біля порога бліду, з обличчям, кольору вичавленого лайму, заходилася розпитувати: -Дитино, ти часом не захворіла? А то вже що?...Ти плакала? Ну, розкажи мамці, що сталося. -Все нормально, мамо, не хвилюйся... -Бачу, що не все...З Сашею полаялися, да? -Та до чого тут Саша? -Та ось до чого. Він стоїть біля нашого під`їзду, побачив мене оддалік, знітився, відійшов. Думав, я не помітила. Що вже між вами? От я дурепа! Ми ж домовлялися, що він ввечері прийде, певно дзвонив, а я всі телефони повимикала... -Я зараз, ма`! – похапцем всунула ноги в панчохи і заторохкотіла східцями вниз. Ліфт поки дочовгає... -Та, хоч би вдяглася! – гукнула вслід мама. Лампочку в під`їзді знову хтось викрутив. У вечірньому напівприсмерку я розгледіла біля канапи Сашка, не сідав, бо вогка. Чекає... -Саш...Давно стоїш?...- я підійшла до нього, пригорнулася. Ні, він точно не такий... -Сонь. Я до тебе набирав-набирав... -Та знаю...Чуєш, тут сьогодні я почула таке...Шокована, настрою капєц... -Хто тебе образив? Знову він дзвонив? -Ні. Не він. Не знаю, навіть, як тобі сказати...Коротше кажучи, Роман...Мені більше не друг. Шкода Ксюхи... Я переповіла Сашку нашу розмову з Романом: - А ти здатен на таке? Вибач за провокаційність запитання. Але мені це важливо знати. Сашко замислився. Потім обняв мене за плечі і зазирнув у вічі: -Знаєш, Сонь...Для нас, мужчин, це – дуже складний вибір. Іноді – аж надто складний. Я не маю жодного морального права засуджувати вчинок Романа. До речі, ти ж йому сама говорила, що тобі конче потрібна ця роль, за будь-яку ціну...Ось він... -Але – не за таку ціну, Саш! Він хотів розбитися через Оксану, клявся їй в коханні. Краще б тоді я відмовилась лізти на дах... -Ти врятувала йому життя, і це – головне. А він, відчуваючи, що в величезному боргу перед тобою, вирішив піти, навіть, на такий крок, щоб тобі віддячити... -Та невже ж він думав, що я сприйму таку подяку?! -Саме так він і подумав. В нас з вами різні психології... -До чого тут психологія, Саш?..І ти гадаєш, від того всім стане краще? Та Лариска ж на цьому не заспокоється, а докладе всіх зусиль, щоб розлучити його з Оксаною...А як же весілля? Починати сімейне життя з подружньої зради? Ні, ти як хочеш, будь свідком, а я пас... -Я завтра ж поговорю з ним, і це буде чоловіча розмова, Сонь. Він попросить вибачення в тебе...Не гарячкуй, прошу тебе. -Та я, знаєш, вже трохи відійшла, а спочатку було так тяжко на душі. Ти не уявляєш... Ну, ходімо до мене. Почекаєш, я одягнуся, та десь походимо. -Соню, Сашо...Заждіть хвилинку, будь-ласка...- ти ба! З мороку з`явилася постать Романа і несміливо підійшла до нас. Я відвернулася, ховаючи обличчя за спиною Сашка. -Я прийшов сказати вам...І, насамперед, тобі Соню...Ти мене пробач, я хотів...як краще... Щоб...А зараз себе картаю...Я прийняв рішення...Я залишаю літературну студію, хай там що...Я обираю кохання. Якщо ви мене засуджуєте, стосовно цього є вислів: ніхто так не засудить, як сам себе...Але знайте: в мене з нею нічого не було і ніколи не буде...І ще, мені дуже прикро, що я втрачаю таких друзів... - Роман понуро повернувся, і почвалав від нас. Голова схилена, влипла в плечі, вигляд зовсім жалюгідний... -Та зачекай ти!..- враз заміксував у мені якийсь неймовірний коктейль жалю та вселенського всепрощення, - Я помилилася в тобі. Ти – справжній! Ось тобі крилатий вислів: хотіли як краще, а вийшло... Коротше, Романе, зостаємося друзями. Ви, чоловіки, таки ненормальні. Трішки... Сашко у відповідь змовницьки посміхнувся і потиснув руку Роману... * * * * * А вранці мені зателефонувала Ксюха... -Сонечко, як `ся маєш? Нічого? Сесію здала? Успішно? А я, ти знаєш, оце ледве здала... Наступного року, мабуть, переведусь на заочний. Останній курс відмучусь, а там... Може поповнення в війську не забариться. Як в якому? В нашому з Ромчиком. Ти як, морально готова приступити до виконання обов`язків почесної дружки? -Я в душі піонерка! І тому – завжди напоготові. Чи то, пак, скаут...Ну, як приготування? Фата, сукня, обручки? Щось вже надибали? -Ой, ти розумієш, оце лише збираємося на ці вихідні проїхатися по весільних салонах... В Роми тепер буде більше вільного часу. Він же пішов зі своєї літстудії. Не розумію лише, навіщо... -На все є свої обгрунтування. Може йому набридло дивитися на отих пихатих «світочів від літератури» - обережно відповіла я, вдаючи з себе абсолютно непоінформовану, стосовно істинної причини Романового вчинку, - Мені достатньо було і разу, щоб набути до них відразу... -Бач! Ти лишень разочок з ними поспілкувалася, а вже віршами стала говорити! – засміялася Ксюха в телефон, - До речі, знаєш, чому я оце зранку, тебе потривожила? Не зовсім теревені розводити, хоча мені така справа й до вподоби. Слухай! Мені щойно телефонувала Лариска, моя подруга, ну ота, з Ромчикової студії. Дивувалася, чого б це, з якого доброго дива Ромчик отак вирішив. Ну я ж кажу, що й сама здивована, мовляв, поговорю з ним, може змінить своє рішення та повернеться. А тоді раптом вона й каже, мовляв, бачила тебе в компанії Ромчика, як ото ти приходила до нього туди, і дійшла висновку, що ти дуже схожа на її героїню, ну з п`єси, що вона написала. Рома давав мені читати. Знаєш, цікава... Тільки кінець такий, трагічний чи що... Так вона знаєш що пропонує? Щоб ти зіграла роль в цій п`єсі! Каже, що в тебе повинно вийти, вони навчать... Я оце тобі зразу й сповістила. Ти ж зараз, наче, вільна? На моря з Сашком, до речі, ще не збираєтесь? Га? Ну як ти? Я аж пальця вкусила від почутого... Невже? Оце так новина! Сама пропонує роль... Дах, мов ота дрейфуюча льодяна крижина, повільно посунув у невідомому напрямку. -Ксюш, а...вона що, хіба не всіх акторів підібрала? – я не розуміла, що говорити Оксані, адже це означало, що я, все-ж гратиму... -Та, ти знаєш, вона хоче тобою замінити не будь-кого, а головну актрису, каже, та не відповідає образу, який Лариска вкладає в головну героїню. Ці творчі люди... Якщо згодишся – станеш знаменитістю, не забудь дати автографа! - Я подумаю...Ну, в принципі, можна було б спробувати... А ти Ромі не говорила ще? -Та ні, я хотіла в тебе спочатку запитати. Вона залишила контакти свої, запиши, електронка в мене є, надішлю тобі. Надумаєш – повідом їй. Не затягуй з відповіддю, просила... А я Ромчику, звісно, на протязі дня скажу. Ну, бувай? Зірочка... - Бувай... Так! Гарячково накручую на мізинець пасмо свого волосся. Спокійно, Сонька, спокійно... Повідомити Романа, хай веде мене до них. Ух! Яка хитрюща! Зробила хід конем... А хто ж буде бити королевою? ... Риторика питання постала в усій красі, ніби райдуга – захоплююча гра сонця з дощем... До щему... 10 -Стоп! Стоп...Соню, отут би я хотіла, розумієш, трохи густоти, надриву в голосі. Можеш крикнути навіть... Акторський експромт! – Лариса, неначе якийсь супер-пупер голівудський режисер, намагалась командувати всіма. Ну, і мною, звичайно. Я слухняно, ствердно киваючи головою, виконувала всі її забаганки, всім своїм виглядом показуючи, яка я вдячна, що мені дали цю роль. Дівчата-русалки в імпровізованій невеличкій гримерці, скоса поглядали, як на мене надягають бутафорський хвіст. Луска з фольги для випікання весь час шелестить і зминається, доводиться щоразу розгладжувати. Примітивізм звичайно, але так захоплює... Все більше мені отут починає подобатись. До речі, з`ясувалося, що я найкраще вивчила роль, чим завоювала прихильність, навіть тих, хто спочатку був категорично проти мене. Роман старався уникати репетицій, був лише раз, а зате мій Сашко, навіть, набивався в асистенти. Спровокував мене на ревнощі, коли помітила, як дівочий колектив йому підморгує, симпатизуючи. Попередила: забороню вхід. Подіяло ... Після того вони вже з Леською приперлися. Павла грає Володя, симпатичний хлопець, що навчається на режисерському в училищі культури, скорочено «кульок». Вони там у себе щотижня варганять якісь постановки, така в них майбутня професія. Дуже компанійський і цікавий! Нареготалася на репетиціях досхочу. Софіїних близнюків будуть зображати два хлопчаки з молодших класів, разюче схожі один на одного, опецькуваті та кирпаті. Такі собі, потішні Ваньки-встаньки. А от Софію грає меланхолічна, якась завжди бліда, актриса цього ж театру. Звати Божена. Грає, якось, ніби-то трішки скуто, знічено. Хотіла з нею побалакати, але до себе в душу не пускає, тримається осторонь. Потім я дізналася, що її чоловіка недавно збила машина і він отримав групу інвалідності...Доля... Отже, незабаром прем`єра, тільки й балачок про неї. А я все частіше, лягаючи спати, замислююсь: що ж в отій п`єсі так могло насторожити їх, ну отих, від імені кого ВІН мені дзвонив? Адже є трагедії ще й жорсткіші. Навіть в шкільній програмі. А в Шекспіра? Чому ден..., як же він їх називав, денікінці, чи що... А, денничники... Піду, відкрию «Вікіпедію», гляну хто вони такі? Угу... Нема ні словечка... Та коли вже, нарешті, він відповість на ці запитання?.. Мені катастрофічно не вистачає його підтримки, поради, все частіше ловлю себе на думці, що постійно чекаю на дзвінок від... Ну хто ж він?! Ангел, чи, може - демон?.. * * * * * А вночі... Жах якийсь! От буває ж: верзеться таке, що прокидаєшся від власного крику, сидячи посеред ліжка, мов самка богомола, яка тільки-но відпенехала голову своєму коханому. Ні! Не так... Немов нею знеголовлений богомол, що здійняв клішні, захищаючись. Почуття, ніби хтось тебе зажбурнув назад, в реальність... Обмацуєш себе: все ціле... Хух!.. Полегшений видих: це ж лише сон... ... Багряним вечірнім небом сунуть, клубочачись, брудні, чорнильні хмари. Блискавиці, кольору крові, постійно миготять, підсвічуючи їх... Зненацька, над кладовищем, окрема хмара виліплюється в гігантського ящера з крилами, запозиченими в кажана, відокремлюється від решти і, трощачи дерева, сполохуючи міріади знавіснілих грачачих зграй, валиться в хащі. Прилетів! Денниця... Я розумію це, якимось чуттям, хочу тікати відти, але зась відідрати ватові ноги... Вогні! Їх стає дедалі більше, вздовж могил шугають вогняні тіні, збігаючись туди, де впав отой... Небо розтинає могутній спалах, земля заходила ходором. З гущавини виростає сліпучий гриб, схожий на атомний... Вибухає, повітряною кулею... Тиша... Чи це вже луснули барабанні перетинки?.. До мене кидаються чорні постаті, міцно охоплюють руки і підіймають в повітря, несуть над могилами... Ось... Той хрест з каменю... Завис над землею. Повертається, мов стрілка компаса. Раптом я розгледіла зігнуту постать, хрест, виявляється, лежить в нього на спині!.. Обличчя перекреслено страдницькою посмішкою, очі... Блищать жовтавим світлом!.. Мене опускають додолу навпроти цього з хрестом... В нього починають ворушитися губи і я чую жахливий клекіт горлянки: - Зорі...но... Зорі...но...- від голосу стає нестерпно моторошно, клякну і холону, - Зорі...но... Від- пус...ти!...Від-пус...ти! Так це ж – Павло!.. І благає мене відпустити його. Звідки відпустити? Як і куди? - Ска...жи: відпускаю!.. Ска...жи...- знову спалах і хрест, раптом розривається на численні каменюки, що миттю розлітаються врінобіч...Найбільша – прямо на мене... ... Хух! Тремчу всім тілом... Пальці інстинктивно деруться до лоба, щоб перехреститися. Як там... А...Справа – наліво... Отче наш... як далі? Ба... Нічна сорочка – хоч викручуй! В спину стало холодно, неначе на ній полежав той камінний хрест. Наскільки ж реалістичні вони бувають, оті сновидіння. Чи це я так вжилася в роль, що перетворилась на свою героїню. Ат! Спишемо на надмірне перевантаження. Казала моя покійна прабабця: «Дурне спить – дурне сниться!». Спробую заснути, ще ж вдосталь часу... А скільки? За вікнами – темінь... Чи хоч там предки не прокинулися? Почовгала на кухню. Глянула на мобілчин годинник і...отетеріла: в пропущених – дзвінок від НЬОГО! Анонім... Як це я не почула? Ага, сама ж вчора на «вібро» поставила, бо з Сашком ходили на оперету. Але, чого він серед ночі?.. Щось, може, трапилось? Вдень не міг зателефонувати? Так, зараз – пів на четверту, дзвінок був рівно о третій... Я саме... Дивилася оцей сон. Збіг? Та авжеж! То, може, це – він все? Не додзвонився – взяв і наснився! Мурахи-спринтери зірвалися на старт вздовж мого хребта. А що? Цей може... Денниця... Виходить – демон? ...Вууу!.. За мить, знов: вууу! Дрімота невдоволено огризаючись, відповзла на безпечну відстань. Сусіди здуріли? Вже серед ночі щось дрилять! Геть всі схибнулися на тих євроремонтах! Стій! Та це ж моя... -Алло... Говоріть, я не сплю...- швидко вимовила і зачаїлася, чекаючи, що ж він скаже. -Соню, вибач, що вночі до тебе пробиваюсь, але я знаходжусь там, де вічний день. Трохи не розрахував, що в тебе зараз ніч... Та ще вибач за те, що вчасно тебе не попередив, і прогавив денничника, який вдерся до твого сну. Насамперед про головне. Лариса говорила вже, коли прем`єра «Панночки»? -В...в суботу, двадцять першого червня. А...що? -Вона всіма правдами й неправдами, буде домагатися цієї прем`єри раніше, а саме – тринадцятого, в п`ятницю. Та це – не лише піар-хід, мовляв число, і день тижня відповідний. В суботу, чотирнадцятого – весілля Романа й Оксани. Ви з Сашею – свідки. Так ось: за день до весілля вона намагатиметься своєю прем`єрою так зашкодити їх весіллю, щоб воно не відбулося взагалі... Ніколи. Роман виконає те, що він так необачно їй пообіцяв, прямо за кулісами. Оксана їх застане, бо той довго не відповідатиме на її дзвінки і вона його шукатиме. А якщо, двадцять першого, то молодята не відвідають виставу, бо в цей час будуть насолоджуватися пейзажами пірамід. Єгипетських, до речі. Сьогодні Роман замовив путівки. Загалом, звичайно, щоб мотивувати їхню відсутність, мовляв, «горящі», задешево, медовий місяць лишень раз у житті. Сюрприз коханій, і таке інше. Коротше кажучи, ти й сама бачиш, як він Лариси уникає. Але ж просто так Лариса не відступиться. Вже сьогодні, на вашій генеральній репетиції вона переконає переважну більшість учасників, акторів, на виготовлених афішах змінять дату, внизу червоним курсивом допишуть «п`ятниця, тринадцяте...Дива починаються!»... -А...хіба ніяк неможливо цьому зарадити? Порадьте, що зробити і я... -На жаль, неможливо... Прем`єра відбудеться в п`ятницю і матиме шалений успіх. Дякуючи тобі, до речі... І саме від тебе залежить не лише твоє особисте щастя, а й доля ваших друзів, знаєш, кого я маю на увазі. Зрештою, всіх, хто буде присутній і навіть тих, хто з цими присутніми будь-коли буде спілкуватися, контактувати. Ти, звичайно, чула вислів: «До сьомого коліна». Це – якраз той випадок. -Що, скажіть врешті, що я маю робити?! – я, напевне, занадто голосно вигукнула оте. Клацнули двері, згвалтувало вуха батькове хропіння. Перш ніж причовгала мама, я встигла вдати з себе міцно сплячу. Телефон миттю поховано в надра ковдри, крізь вузесеньку щілину повік, та лісосмугу вій, бачу як мама скрушно хитає головою, вкриваючи мою напівоголену гомілку... 11 За сніданком, мене очікував майже допит, що ж то таке мені снилося, чого я кричала і, як зазвичай, цілковита впевненість у необхідності відвідин «баби». Добре, що хоч тато раніше сьогодні пішов, інакше суперечок було б не уникнути. Мама, жуючи, стверджувала, що моя природна вразливість ніяк не відповідає тій ролі, яку я буду грати. -До дванадцятої години, щоб ти знала, сни не можна розказувати, ну, мамці можеш... Чуєш, доцю? Ото нахватається дитя впечатлєній, а тоді не засне. Кави на ніч пила? -Ма! Ну харош уже. Кажу ж - тобі почулося. Я спала, як убита. Сьогодні, до речі, репетиція і, я так гадаю, що генеральна. -Ну й слава Богу! Скільки ж можна себе мордувати? Та ти ж казала, що за тиждень після весілля будеш грати. Чи мені й тоді почулося? -Не знаю... Я гадаю, що прем`єра буде в п`ятницю. -В оцю? Ну то й добре! То тоді вже з неділі поїдемо до Криму. Це батько заспокоється, на другу половину відпустки затіє ремонт в гаражі. А Саша як? Згоден з нами їхати? -А хто його питатиме? – випалила я, чим добряче виштовхала з орбіт мамині очі, - Та шутю! -Ти дивись мені! А то ще в пелені принесеш...- примружившись, зобразила мати вказівним пальчиком, рухи метронома, - Дивись частіш реклами, де розказують як вдягати «засіб...». Ти шутиш, а я серйозно. Тобі ще, он скільки вчитись. -А я за що? Ще Ленін заповідав...- допиваю останній ковток бергамоту, цьомаючи маму в щоку, - То я пішла? -Йди, вже, хай тобі Бог помага... Вибігла з під`їзду, впустивши всередину наполегливі промені сонця, завзятий щебет птахів, вереск малят, гавкіт і нявчання домашніх та вуличних улюбленців. Всередину душі... Попри все, ніякої тривоги в ній не відчувалося, натомість була цілковита впевненість в тому, що все в мене вийде. Адже, вже раніш, і без його підказок я випручувалася з безвиходей. Так і не набрав мене більше вночі... А дивно, чому це той Павло, зі сну, не схожий на Володьку, який його гратиме? Він, скорше, чимось дуже нагадує Романа. Так, саме його... І це я щойно почала розуміти. Треба буде взяти «на контроль» поведінку Романа й Лариси на прем`єрі. Попрошу Сашка з Леською зайнятися ними, не зводити очей. Ці не допустять. Хотілось би вірити в це... А сама як себе повинна вести? Побачимо, чого заздалегідь себе накручувати? З Сашком ми сьогодні планували заскочити щось подивитися вдягти на весілля. Щоб на кшталт: екстравагантне. Потім я зроблю зачіску. І, пообіді – на репетицію. Насичена днина. А ввечері ще ж – в кіно. Та нехай вже, висплюсь на пляжі. Але навряд там виспишся... Поцілунок поблизу підземки. Східці ескалатора потягнули нас до невситущих щелеп метро. Низькочастотний гуркіт виловив з тенет підсвідомості звукові ефекти мого нічного сну. Розповісти, чи що? -Сань, прикинь, який мені трилер вночі наснився! – притулившись до мармурової колони, жестикулюючи та перекрикуючи поїзди, заходилася розказувати. Розповідь обчіплювалась подробицями, ніби вівця реп`яхами, навіть несподівано для мене самої. Ящір – Денниця. Потім Павло, з своїм «відпусти». З обличчям Романа... А він же... Він же його прототип! Точно! Набралася вражень на репетиціях, то й виникли такі асоціації. Так, трикутник... Отже, Павло – це Роман, Зоріна – це я?.. Чи ні... То хто? -А далі, Сонюха! – вивів мене з трансу Сашко, - Та облиш ти вже того нігтя. Ще руку по лікоть відгризеш. -Чуєш, Саш? Дивись, що виходить: я, чи то б пак, моя героїня, втопила Павлика, вони спішно від`їжджають до Пітера, по дорозі на залізницю, поблизу болота, екіпажу, а саме, головному з четвірки коней, прямо під копита з кущів виповза вуж, коні несуть, карета перевертається, котиться зі схилу в болото, гине Софія, Михайлик. Кучер зазнає незначних ушкоджень, а в Павла – лише подряпина на щоці... І тут я повинна вигулькнути з болота і щосили гукати йому: «Ну от і все! Тепер ти – лише мій! Мій... Іди до мене, іди, любий...» В цей час ззаду підкрадеться отой товстий кучер, якому я моргну і щосили влупить Павла по тім`ю ресорою від карети. Потім повільно побреде топитись. Фінал... Всі померли. Еврика! Я зрозуміла, що я повинна буду кричати Павлу! – останню фразу Сашко точно не почув, її поглинуло клацання автоматичних дверей вагонів. Може то й на краще. Це буде для всіх цілковитою несподіванкою на прем`єрі, особливо для автора – ух, ця підступна Лорка! Лорка... Такий романтичний поет! А тут... Драма, а-ля: з абсолютно трагічним фініта ля... -Ну так, я це знаю, ви ж скільки вже раз це «проганяли»! Ще й сьогодні будете.Чи там ще ядерний вибух заплановано? Ну ти даєш, Сонц! Прикол... Ага, прикол йому. Тут не до приколів зі спецефектами та фейерверками-конфеті... ... В фойе ТЮГу тиша з пусткою грали в мовчанку. Наші кроки наполохали їх відлунням, і тільки. Вони одразу ж послали оту луну... за линами до пива. Нема ніде ніхто. Наче ж не відміняли репетицію. Бо сповістили б... Прийдеться чекати. Так, начебто ж, о шістнадцятій... Рипнули вхідні двері, з`явилася постать прибиральниці. Дзенькнула дужка відра... ...Нарешті, хоч когось принесло... Захеканий Володя випалив прямо зі входу: -Відбій, кролики! Кіна не буде. Лара сьогодні не в адекваті. Наклюкалась. -Оце так так! А чому ж нам ніхто не дав знати? То не перлись би, справ – по зав`язку. А коли буде? Не казала? То що, зовсім лика не в`яже? Чого б це вона... -Та, начеб-то, завтра хочуть. Як трохи попустить... Вона насідала, щоб сьогодні зробити генеральну і, прикинь, щоб в п`ятницю вже ставити. Почали відмовляти, сперечатися. В неї почалася істерика, замкнулася в кабінеті. Стукали-грюкали. Відчиня – нікакуща! Ухайдохала без закусі півтори пляшки п`ятизіркового, а брали ж на всіх... Так її – на таксуху, й на хаус. Ще й билася... -Та ти шо? Ну нормально? - Знаєте, що вона весь час кричала? «Хрен, мовляв, не відпущу!» І так – всю дорогу... Ми з Сашком переглянулися, він знизав плечима: -Ну тоді, ходімо... Схоже на «білку»... -Таке несеш! Сандро, а ти приколіст! Я тоді порулив, до завтра! – Вовка почимчикував попереду, слідом з театру вийшли й ми з Сашком. Я йшла і думала, чого б оце Лариса так напилася? Їй же, навпаки, треба бути в формі, щоб прем`єру не «запороти». А якщо й завтра не вдасться? Нехай, ось, пожуєм – побачимо... - Саш, а давай по «Форнетті». Щось, чи когось, покусати охота, - саме стрівся нам вагончик з псевдоіталійською хрумкою смачнятиною. - А по пивку? Чи «Лонгер»? - Ти як хочеш, а мені – «Колу»... ...Решту часу ми тинялися по місту, намагаючись розвіятися. Але тривога, яка стрибнула на підніжку трамвайчика душі, весь час бовтала босими брудними ніжками, показуючи язика перехожим... * * * * * « Соню, генеральна репетиція відбудеться сьогодні в ТЮЗі, початок о 15.00. Будь-ласка, прийдіть на пів-години раніше. Лариса»... Лист від неї надійшов на мою електронну пошту о восьмій ранку, прочитала я його – о десятій тридцять сім. Певно хоче зі мною поговорити. Про що? Стосовно вистави, чи ще щось? Як їй там, після вчорашнього дрінку? Треба бути готовою до різних перипетій. Як ото говорять: мовчи, за розумного зійдеш. Вислухаю, що вона хоче, якщо якась провокація – нізащо на неї не піду. Погоджусь, звичайно, але зроблю по-своєму. Візьму Сашка, хай охороняє мене під дверима... Щоб не вкусила. Хіхікнула, невже до цього дійде? Вона що – вампірша? Скорше відьма... І знову заходимо до приміщення театру. Цього разу лунає фонова музика, поблизу сцени студент-звукорежисер налаштовує апаратуру. «Раз, раз, два, раз...» - по черзі кидає в мікрофони, яких я нарахувала аж шість. На стійках-журавлях. Заворушилися лаштунки, два старшокласники, тупцюючи, поперли на сцену різноманітні декорації. О, це вже схоже на генеральну! Напевне, так і лишать, за два дні до п`ятниці хіба щось ще тут будуть ставити. Однак, то не моя проблема. Веду Сашка до гримерки, мовляв, зажди хвилю, зараз почнуть сходитися. Ну що, йти до Лариски? Ховаюся за штору, ніхто не бачить? Ху! Видихнула повітря, перехрестилася. Ступнути сім кроків. Стукаю, заходжу. -Привіт, Соню... Прийшла? Я хочу тобі дещо повідомити, перш ніж розпочнемо, - обличчя Лариси не лише зоставило собі рештки минулого дня, але й додало сьогоднішніх відчуттів: почервоніння довкола очей, шморгаючий ніс, недбало розтерта туш побіля вій. Плакала недавно... Наблизилася, повернувши на один оберт ключа в замку. Я напружилася. -Щоб ніхто не ввірвався, - поспішила пояснити. І тут же різко заходила кімнатою, заламуючи руки. – Соню! Знаєш, як це все... Я маю на увазі п`єсу. Знаєш з чого воно все починалося? Ні? Але ж тобі відомо, що я кохаю Рому... Я нікому не говорила, а тобі – розкажу. Я познайомилася з ним тоді, коли свою шкільну подругу Ксюху випадково затягнула до студії. Вірніше, ми домовлялися йти ввечері на дискотеку, але я забула там сумочку з ключами від своєї квартири. Ксюха, щоб не чекати мене надворі, на морозі, зайшла всередину, я вихожу з сумочкою, він іде нам назустріч. З Семеном, редактором нашого альманаху. Це неважливо, але... Ось тоді Семен його нам представив, як нового члена студії, цікавого поета, в якого свій, власний стиль... Я дивилася на нього а він поглинав очима Оксану! Ну чому так? На засіданнях студії я завжди намагалася вразити його своїм алантом, вмінням розкрити тему... Але ефекту від того – ніякого. Він став стрічатися з Оксаною... Коли я про це дізналася – хотіла отруїтися... Але потім вирішила: ні! Я інакше доведу йому, та й всім, що я найкраща. І що ми – найуспішніша, найталановитіша творча пара. Ця дурепа Оксана, яка ні про що не здогадується, вона завжди була наївна до смішного, ще з молодших класів. Та краще б вона замерзла тоді на вулиці. Снігурочка, блін! Що він в ній таке розгледів? Коротше кажучи, я вирішила написати грандіозну п`єсу, щоб показати в ній, що буває з тими, хто постає всупереч коханню. І він, нарешті, все зрозуміє, адже завжди можливо сказати «ні» в останній момент. Він буде моїм! Зрозуміла? Ти... Ви, всі! Я знаю, що ти – дружка в них на весіллі... Соню! Я запрошую тебе бути дружкою на моєму весіллі. З моїм Романом! З моїм... Але воно відбудеться незвичайним чином. Так ще ніхто не брав шлюбу. Під час прем`єри... Ось, - Лариса різко повернулася, підійшла до столу, смикнула блискавку на папці. Дістала з файлу декілька листів: - Я, як автор, залишаю за собою право скоректувати сценарій вистави в останній момент. Це, сподіваюсь, не викличе заперечень? Так ось: наприкінці, коли вже остання сцена, і ти говориш: «Ну от і все! Тепер ти лише мій... Іди до мене, любий...!», він, Павло-Вова, скаже «Відпусти! Відпусти мене!», читай по тексту, отут. Ти повинна щосили закричати: «Ні! Не відпускаю! Ти – мій! Назавжди, навіки!..» Саме так. Експромти облиш. Береш його за руку і йдете геть зі сцени. Я гадаю, та що там, я впевнена - овації вам забезпечено... Зрозуміла все? Візьми... Дома почитаєш. Сьогодні такого не буде. Оскільки, для всіх це – щось, схоже, на сюрприз. І нехай, кажуть тоді, що ти грала від себе, експромтом, я це, навіть, підтверджу... В нас з Романом, і з тобою, до речі, буде ще багато тріумфальних постановок, я запалю твою зірку. Адже ти так жадаєш слави, мрієш грати... Ну, йди вже... Всі, певно, зібрались... Я зараз теж іду. Я кивнула, мов ота зомбі, в найкращих традиціях вуду, і вислизнула крізь прочинені двері, просовуючи складеного вчетверо файлика до сумочки. Ну що ж, нового нічого я не почула... Все ясно, як Божий день...А історія стара, як світ... 12 Врешті прем`єра! І мої муки скінчаться... Врешті прем`єра! І ми поїдемо на море. «Приезжайте дєвушкі на моря...» Я зі своїм дикуном поїду. Ух, так подобається уявляти його в мамонтовій шкірі. Ласкавий, надійний і, головне, розуміє мене... Прем`єра... А якщо в мене не вийде? Геть сумніви! Все повинно вийти. Спіймаємо «на живця». Звичайно, прийдеться розповісти все Оксанці. Їхній дружбі кінець. Та хіба ж то дружба? Жіноча дружба закінчується там, де вискакує кохання, мов «Пилип з конопель»... І недарма в пісні Лоліти з Апіною про жіночу дружбу, вони співають, що, мовляв, женихів не ділили. Отож-бо. А якби довелося? На щастя, їх таке обминуло. Рідкісне виключення з правила. А хто я буду після того, як розповім? Як хто? Ну не ябеда, це точно! Треба вивести на чисту воду цю Лорку-хлорку. Сьогодні ж – хлорування води! Надумали на вихідні хлорувати. Треба, хоч, ванну набрати. І так завжди. Ну, чим не вірш? Завтра – весілля! Як уявлю, що все від мене залежить – аж млосно на душі стає! Ну, постривай! Нова серія пригод зайця й вовка. Ху із ху? Цієї ночі – ні сну, ані дзвінка... Нічого, думаю що зразу подзвонить, привітає з успішним завершенням «операції». Сонька-диверсантка! А чом би й ні? З рання сьогодні я вже на ногах. Бігаю, з ванни на кухню і назад, мугикаю свої монологи, на питання батьків відповідаю фразами з «Панночки». Дивина: панночка – це я. Назвала б, краще – «Русалонька». Та ж ні, чим той класний мультик діснеєвський завинив? О!Почалося... Першою теленькнула сестриця. Поцікавилася, як настрій, чи не схопив «мандраж». Це ж-бо, крутіше за будь-який екзамен. Ага, вже тіпає... Корвалол з барбовалом – цього добра в мами навалом. Каже, з Сашком моїм заскочать до мене і підемо. Коли ж вона собі врешті кавалера підчепить? Так, дай причепуритися, відчепися. Домовимося по дорозі про план дій. Бачила афішу, каже я суперово на ній виглядаю, виблискуючи на сонці свіжою лускою. Я рада і щаслива, в чому одразу зізнаюся в телефон. Стривай, треба ж буде мобілізувати нашу мафію. Обов`язково заберемо Ксюху до своєї опергрупи... Та ось і вона! Читає думки, чи що? Не дивуюся вже абсолютно нічому й нікому. Говорить в телефон, що Рома категорично відмовлявся йти на прем`єру, чим неабияк її здивував. А вона сама з нетерпінням чекає на тріумф подруги-автора і майбутньої дружки-актора. Аж долоні сверблять, щоб аплодувати. Не здогадується, що сьогодні назвжди викреслить з життя оту, яку багато років підряд гордо іменувала кращою подругою. Се ля ві, що тут додати? Я висловила свою впевненість, що їй сподобається, чим, звичайно, навісила гріха на плечі. Сказала, що негайно зателефоную Роману, підбадьорю його, напевне дуже вразливий, переймається долею вистави, тому й не хоче бути присутнім. А сама собі думаю: ну хіба це аргумент? Мої предки поривалися йти вболівати за чадо, чи то пак, за мене, ледве переконала залишатися вдома, пообіцяла принести відео, а тут... Як же йому пояснити? А ніяк. Скажу: поважаєш мене – мусиш бути присутній на виставі! А там вже Сашко не випустить його з поля зору... Хоча... ... Все! Вмовила... Буде. Важелі мого впливу подіяли безвідмовно. Ну, якщо лише, заради мене і таке інше... Якби ж ти знав, що заради нас всіх, заради свого кохання... Момент істини невідступно наближається... ... Бумсс!.. Глухо дзенькнула балконна шибка. Вітер? Та, наче, ні... Кватирка навіть не поворухнулась, штиль надворі. Вийду, гляну... Йой! Що то? Схоже на пташку. Голуб`ятко! Лежить, бідолашне, в куточку, між горщиками для квітів. Вбилося? Схоже... Та ж ні! Тріпнуло крильми... Треба його звідти визволити... Йди-но сюди, дурненьке. Торкаюся сизого пуху, обережно огортаю долонями... А це що? Між пальцями відчулася цупка нитка, такою в`яжуть рукавички, я теж пробувала... Папірець на кінчику жовтіє... Овва! Ніколи не бачила поштового голуба. То це, певно, мені! Ледь відв`язала, а голуб враз – пурх! Полетів!.. Залишив мені клаптичок паперу, цупкого, наче з макулатури. В такий колись загортали халву... Що ж там? Ой же, цікаво! На зіжмаканому листочку виявилася якась схема. Розгорнула рівненько... Може утюгом пройтися обережно? Давай... Вгорі – чоловічок з крильцями. Ясно – ангел... Під ним зображено трикутника зі стрілочками, що вказують на кружечки. В кружечках написані слова. Здається – імена... Дрібно-дрібно... Та ще й, певно, тремтячою рукою. Читаю в кружечку праворуч: Лариса – Зоріна – Софія. Так... В кружечку зліва, побіля нього намальовано хрестика, всередині імена: Семен – Павло – Роман. Що за Семен? Інтригуюче... А ось, внизу, в великому кружечку: Оксана – Софія, і... голівка з ріжками... Стрілочки в напрямках: дві – від правого до лівого, одна – від лівого до нижнього і одна – від правого до нижнього. І все... А хто ж автор цього малюночка? Історія замовчує... І що то за хрестик?.. Напружую всю свою уяву, фокусую рештки логічного мислення і... Здогад батогом свистить у повітрі. Хрестик – то ж хрест, отой кам`яний, на кладовищі. Якби не наснився, навряд чи здогадалася б... Отже, це – могила... Але чия? Семена, чи може – Павла? Семеном, до речі, звати того кучера, що віз на залізницю, а потім, за моїм наказом – вбив Павла. Чи... Романа? Та ні, маячня виходить... Зовсім заплуталася, треба ж налаштуватися на виставу! Лишилося якихось пара годин до початку. Заховаю, поки що, оцю головоломку, будем розбирати після вистави. Не вийде... Ну, тоді, після весілля. А якщо вже буде запізно? Холодок підступно шаснув хребтом, немов лижнею поціновувач фрістайлу... Ну кому оце показати? Роману? Нерозумно, зіпсує все... Сашку? Так, йому, адже він незацікавлена особа. Ще й як зацікавлена! За мене переймається... Ні.. А цей? Та, хоч-би, вже що повідомив, теленькнув, натякнув! Ой леле! Час! Треба бігти... * * * * * ... Та й чимало ж народу набилося на прем`єру! Почуваю себе професійною акторкою, проходячи гордо повз натовп, що зібрався поблизу входу, в кращих традиціях жанру. Не вистачає світла софітів... А ось і папараці! Якийсь юнак підкрався ззаду, смикнув за плаття і клацнув дешевеньким цифровиком, за що негайно був покараний моїм особистим «сек`юріті» - Сашком. Чи, може, нагороджений? До якого поняття віднести отого дзвінкого ляпаса, розмірковувати ніколи... Достатньо того, що він майнув блискавкою, та потонув у громі реготу моїх фанатів-початківців. Пробираємося за лаштунки, грим, одяг, зрадницьке тремтіння литок... Музика! Це вже не сон... ПОЧАЛОСЬ!!! Ось вони, перші оплески, на адресу Павла-Вовки та Софії-Божени. Молодці, гарно зіграли сцену прощання, перед Павловим від`їздом до України. Ось вони, важко дихаючи, мов спортсмени після виконання вправи, повертаються за куліси. Завіса, і Лариса, що миттю прилетіла з залу, мов той тренер у боксера, дає настанови, як повалити, урешті, глядача до ніг... Дивно, але в оцій стресовій ситуації, мене не полишає почуття гумору і відчуття несерйозності, гри, подекуди, навіть, комічності. Ух, показала кулачка Володі Лариска, насупивши брови. Так і кортить язичка їй показати. Стримаюсь, бо знаю: образиться навіки. Байдуже буде потім, опісля... Зажди, дорогенька! Мої притулилися поблизу бокового виходу, на всяк випадок. Ромчик з Ксюхою – теж скраєчку. Он вони, жваво перемовляються. Сподобалось... Леська так жестикулює! Ось на кого тре` язика висолопити! Гляди мені, сестриця, не «запартач» справи. В тонесеньку щілину важенних оксамитових куліс видно, як поступово повертаються на свої місця ті, хто виходив на повітря під час антракту. Отак! Бачу, як дружно, майже одночасно, моя компанія здійняла догори руки, стиснуті в кулачки. За мене... Ну, Сонька, ні пуху! Тримайся. Мій вихід... Шелест наростаючих оплесків прокотився залом, ковтнувши шурхіт куліс, що неквапно почали розчепірюватись. Пішла... ... Гордовитою павою, повагом прогулялася сценою, відпрацьованими рухами «позривала» уявні квіточки на березі річечки... Виходить Володя... Коханнячко забігало жвавим зайчиком по залу, електризуючи душі глядачів. Я відчуваю шкірою шалену енергетику молодості, ніколи й гадки не мала, що це так захоплююче... Відпрацювали, одним подихом... ... Шквал овацій!... Квіти, вже реальні, справжнісінькі, різнобарвні, летять мені під ноги. Хоч би втримали мене ті підступні ноги, що хилитаються, наче в пропасниці. Але ж! Незрівнянна насолода... Немов у тумані вчуваються вітання Лариски і - о диво! Хочеться її розцілувати... Заважає лише думка, що в наступній дії доведеться вмерти... ... Вмерла... Гнітюча тиша запанувала навкруги. Зник навіть шепіт... Пройняло... Я забула про все, мов сновида, жила реальністю ролі, а життя – то банальний сон... І коли, наступного разу, зімкнулися куліси, я вже геть нічого не бачила... Не помічала нікого... - Соню! Ти – розірвала всіх! Агов! Це я! Чуєш, Сонь? – тріпає хтось мене, здається, за плечі. Сашко... Чого йому не сидиться? Та облиш! Я що тобі – лялька? – Соню! Та озовися ж ти!.. Сонь, пробач, поки ми з Леською та Ксюхою на тебе «втикали», Роман пропав! І Лариски нема... - Що?! – враз, на голову мені, начеб-то, якийсь п`янючий бармен, повільно висипав повне відро льоду для коктейлів, миттю висмикуючи з трансу, - Що ти верзеш? Чому прогавив? Сашко-о!.. Ну йди, шукай! Пінкертон, блін... Ти ж все зіпсував... Плакати? Ні, не буду... Будь що, не буду... До кінця відіграю роль. Геть все! Сльоза не змиє водостійку туш, тож вперед! Відштовхнула зніченого Сашка,ще раз дико верескнувши: - Шукай! Хай чують, байдуже! Ого, я шаленію від люті. Якраз такою і повинна зараз бути моя Зоріна... ... Спокійно, Соню, спокійно... Ось він – фінал!.. Якась нестримна сила штурхає мене, я заплутуюсь в зачинених шторах, гарячково перебираючи їх пальцями, мов та наполохана білка, зрештою дістаюся середини і, в усій красі, постаю перед збудженими глядачами. Осінньою бурею, жовтавим падолистом, зриваються оплески, вигуки «Браво!» переростають в ритмічне скандування. Мені! Кланяюся, відчуваючи, як посунула вниз блискавка на попереку – хоча б хвіст не сповз... Пусте! Вдивляюся в зал, вишукуючи знайомі обличчя – чи не з`явиться де Романове? І де Оксана?.. Куліси позаду мене, знову полізли врізнобіч, полилася музика, повернувши голову, я побачила муляж карети з фінської фанери, та декорації у вигляді зеленої осоки й очерету. Голос диктора продовжив, а вірніш, розпочав читати останній акт п`єси... Ось, вже з`являються Павло, з Софією та Михайликом, виходить кучер Семен, гнуздає уявних гнідих, готуючись до останнього вояжу... Виконують діалоги. Я проходжу в куток сцени, присідаю на коліна, заламуючи руки. Чекаю... -Павлику мій, бідолашний Павлику! Павле мій рідний, Михасю... Їдьмо відси, якнайшвидше! Їдьмо додому, занапастить вона тебе. Занапастить... – Софія схилила голову на плече Павлу, підбіг Михайлик і, обнявши маму, заплакав. -Карету подано, ваша милість! – відрапортував Семен, вклонившись, та по-ленінськи, вказуючи долонею на бутафорський витвір, - Просю...нижайше... -Сідаймо... Любі мої, заради вас, токмо заради моєї любові до вас, від`їжджайте, хоча б ви лишитесь живими... А мені, так вже... -Ну що ти отак говориш, любий? Ми всі обов`язково виживемо, ми ще будемо щасливі... Ось тут... Ось тут я повинна засміятися істеричним сміхом, потім простягнути руку до них, і зашипіти: «Ви – мої... Всі – мої»... Натомість я схиляю голову на коліна, завмираю, набравши повні груди повітря. З небуття вивалюється пузата, незграбна пауза і застигає в позі «лотоса», давлячи на довкілля своїм гнітуче-мовчазним авторитетом. Залом прокочується непевний, ледь чутний шепіт. А з-за куліс, мені в вуха вже достукується шепіт суфлера... Бабах! Це хряснули несамовито бокові двері, до смерті настрахавши одвірки. Гвіздками в домовину знайомий цокіт каблучків. Йде! Швидко мчить сюди, на сцену, ось вона, наближається... -Соню! Соню! – почувши, рвучко жбурляю погляд в напрямку рідного, до болю, вигуку. Сашко, щосили махає мені рукою, іншою тримає за руку Романа, поряд Леська з Оксаною – теж маячать, мовляв, продовжуй! Ат! Вона вже на сцені! Поряд... Ну все... -Я... Я відпускаю вас! Чуєте?! Живіть з миром, їдьте з миром, бо я вас - ВІДПУСКАЮ! Павле! Я прощаю тебе, а ти... якщо зможеш, прости мені Павлика! Прости, в ім`я нашого кохання! Будьте щасливі! Ви ще будете щасливі, я вірю в це! Правда ж, Ларисо?! – останні слова я вигукнула, стоячи на колінах перед ошелешеними Павлом, Софією, Михайликом. Семен, вкрай здивований, чухає потилицю, навіть забув про свого картуза, що впав додолу... Я рвучко повернулася, схопилася на ноги і, дивлячись прямо в колючі очі Ларисі, на обличчі якої вирував буревій неприхованої ненависті, ще раз чітко повторила: -Відпускаю. І ти відпусти... Відпусти його, нехай вони будуть щасливі. Зрозумій: зробивши когось щасливими, ми робимо щасливішими себе... Будь же й ти щаслива, адже тобі належать любов, захоплення і оплески, якими тебе нагороджують твої вдячні глядачі. Ти – справжній митець! Останні слова мої потонули в шаленому океані овацій... Весь зал підвівся на ноги, гупав ними, несамовито лящало в вухах, а за мить почали дружно вигукувати «Мо-ло-дець! Мо-ло-дець! Мо-ло-дець! Бра-во! Бра-во! Бра-во!!!» Такого аншлагу я не бачила, відколи живу... Я взяла за руку Ларису, яка, на дивовижу покірно до цього поставилася, навіть на обличчі з`явилося щось, схоже на посмішку. Ми вклонилися глядачам, і одразу ж до нас приєдналися актори, повиходили з-за куліс декоратори, костюмери, гримери – всі радо вбирали в себе проміння успіху, пірнаючи в нього, як гомінкі привітні дельфіни в тепле море. Дочекавшись, коли почало трішечки вщухати, я голосно покликала на сцену Романа, Оксану, Сашка і Леську. -Друзі! Я хочу, щоб ми всі разом пораділи за оцю прекрасну пару: Оксану і Рому. Саме вони насправді виявилися прототипами наших з вами героїв п`єси. Саме їхнє кохання надихнуло нашого геніального драматурга Ларису, написати таку прекрасну, проникливу драму про одвічні людські цінності – про любов! А завтра Роман веде свою кохану Оксану під вінець. Тож `най вони будуть щасливі! Нехай всі будуть щасливі поруч зі своїми коханими. І ти, Ларисо, повір мені, обов`язково знайдеш... своє кохання. Я вимовила останні пару слів машинально, оскільки Лариси на сцені вже не було... ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ. На диво теплою весна вдалася цьогорічна, Ласкавий дощик, час-від-часу накрапав. Духмяна зелень піднялася – свіж магічна, Душі топила біль – та й потопав... ...Потопаючи в цих віршованих Романових рядках, не відчуваючи аніякісінького душевного болю, навпаки – припливи якогось невимовного почуття, трішечки щемливого, кочуся повагом алейкою нашого весняного скверу... Щем в грудях приємний, огортає, мов отой пухнастий плед, котрим я вкутала своїх босяків: Богданчика і Стасика. Ач, як ворушать ніжками, пориваються перекинути спільну на двох люльку. Намацують крихітними ручками уявні важелі цього чуда дитячої техніки, перед яким навіть космоліт здіймає капелюха. -Ма..м, ам! Гуля-гуль! – Стасик показує пучкою на зграйку діловитих голубів, що прямо перед нами злетілися розговітися шматочком бутербродного хлібця, кинутого кимось напризволяще поблизу лавки. Стасик разюче схожий на татка, жестами, оченятами, навіть характером, а ось Богдась – то вже моя ксерокопія... Близнята... Досі не можу звикнути, що саме мені доля подарувала хлопців-близнят. Як тоді підстрибував Сашко! Здається, от-от доторкнеться долонею шибки мого вікна. А це ж – другий поверх. Та весь пологовий будинок гудів вуликом, вітаючи мене. Ух, як згадаю... Нескінченна вервечка поздоровлень, рідні обличчя за склом... Роман з Ксюхою, що вкрай кумедно виглядала на його плечах, по черзі декламували віршовану присвяту мені та моїм чадам. Вони – наші рідні куми: він хрестив одного, вона – іншого. Пообіцяли скористатися прикладом і теж «зловити» братиків-двійнят своїй Даринці. Красуня, вся в маму, посміхалася на руках в Сашка. Це вже згодом Леська зі своїм Сержиком на «Порші» підрулила, ледве вицупивши з салону величезний букет чайних троянд... Красномовністю своєї міміки вона тоді перевершила саму себе, ледь не послизнувшись на скреслому льодку. Минулорічна весна тоді подарувала мені щастя материнства. Та й сивокрилі ж... Походжають, зовсім незважаючи на нашу присутність, «вмикаю поворот», щоб обминути. Тепер вони завжди будуть нагадувати мені того невеличкого голуба, що приніс мені останнє послання від НЬОГО... Останнє, оскільки, майже п`ять літ минуло, а він так більше й не подзвонив, не заявив про себе, наче ніколи й не було нічого... Згадався той хлопчак зі скейтом – тоді також загадково все десь зникло... Думки мимоволі попрошкували згадувати минуле, хоча й недалеке, а все ж... Скільки всього відбулося! Єдина ота прем`єра, яка «розірвала» всіх і більше ніколи не повторилася, бо Лариса навідріз відмовилася від подальших постановок. Наступний день, з його весільною катавасією, де ми з Сашком летіли шкереберть у шаленому вихорі танців та ігор... Викуп нареченої... А оті романтичні свічі! Моє весілля не викликало скільки сліз від щастя і радості, як їхнє... А от Лариса... Згодом вона виїхала з Києва. До Росії, назавжди. Туди, де панують казкові білі ночі Північної Пальміри. Послушницею, в жіночий монастир... Ми лишень недавно, випадково дізналися про це. Від того ж таки Семена. Ось тобі й доля... Та щось розвередувалася моя малеча. Нагулялися, мабуть... Поїдемо «гамати» додому. Залишаю позаду привітний сквер, дістаю свого «відео конектінг піпла», як кумедно, рекламним слоганом, висловилася Дариночка – глянути, що там любий витіває на кухні. Сьогодні п`ятиріччя нашого знайомства. Запалимо сімейну свічу, отриману від батьків на весіллі і, як говорив наш весільний тамада, подивимося в вічі одне одному, згадавши оту тремтливу мить, коли наші погляди вперше зустрілися... Романтика... Аж кроки пришвидшила. Ні, не втримаюся, гляну. Спинилась. Дисплей вихопив красиву картинку - трансляцію нашої квартири-цяцьки, стіл, сервіровкою якого Сашко саме переймається. Ось... Розмірковує, куди ставити вазу для квітів... Вносить з гостьової якогось чималого пакунка. Клац... Зображення зникло, хитрун, вимкнув камеру спостереження. Розумію. Сорприз!.. В куточку екрану натомість засяяло зображення синьозубої посмішки на всі тридцять два. «Блютуз» прохає дозволу прийняти файл. Ага! Від кого б це? Читаю: АНГЕЛ-ОХОРОНЕЦЬ. Вже цікаво... Він? Підтведжую не гаючись. Відчуваю, як мене одразу ж кидає в піт... Та невже?! Зараз, любі мої, зараз їдемо... Ту-ту... Майже біжу, нетерпляче перебираючи ногами, наскільки дозволяє наш засіб пересування. Добре, що наш будинок поруч, не треба й вулицю переходити. Викликаю, хай стрічає... -Ну як? Нагулялися? Усі-пусі, - звично сюсюкається Сашко до малих, одразу ж цілуючи мене. Ніби оте шестируке божество, що ми бачили в Таїланді, під час романтичної подорожі, лишень голова трохи на бік, - Итак, кушать подано, мадам Софі! -Саш! Ти не уявляєш, який нас чекає сюрприз! Від ангела. Від охоронця. -Еге ж! В нас їх аж п`ять. А в кожному – триста шістдесят п`ять, а в кожному... Та ні, тут калькулятора тре... Ангел приніс калькулятор? - Він дав знати про себе. Давай, скоріш, роздягнемо дітей і прочитаємо текст. -Ти ба! Ну Сонь, чекали довше, зараз ти мусиш примружити очі. -Я вже їх зажмурила, дивись сюди! Відкриваю файл, капітулювавши на милість своїй цікавості, і читаю вголос: « ПОСЛАННЯ ВІД КОЛИШНЬОГО АНГЕЛА ВНУТРІШНЬОГО КОЛА ОХОРОНЦІВ ДУШ, ОБМЕЖЕНИХ ТІЛЕСНОЮ ОБОЛОНКОЮ ПЕРШОЇ КАТЕГОРІЇ, НАДІСЛАНЕ ОСОБИСТО ДУШІ РАБИ БОЖОЇ СОФІЇ. Здрастуй, Соню! Коли ти перечитуватимеш ці рядки, знай, що я вже недосяжно далеко від вас, жителів Землі. Мене перекинуто до Зовнішнього кола... Моє ім`я – (!!!!!!!), я ангел-охоронець, звичайний, той, якого уповноважено наглядати за душею, коли вона перебуває в земному тілі. Або за групою душ... Я незліченну кількість разів опікував людські душі, щоб вони передчасно не вискочили з тіла, знехтувавши ЗАДУМ... А його не знає ніхто, навіть ми, навіть Вищі, окрім Самого Всевишнього. Але знаєш, це так нагадує роботу ваших тюремних наглядачів... Якби я відав, що таке нудьга, то неодмінно занудьгував би. Цього разу наш осередок попросився на Київщину. Рядові охоронці наглядали за окремими душами, а я виконував координуючу функцію, оскільки маю досвід в цьому. А ще, в наші обов`язки входило відганяти від людей денничників, що останнього тисячоліття аж надто ревно почали втручатися в ваші діяння, спровоковані ураженими думками. Щоб пояснити доступно, приведу приклад вимкненого телевізора. Сигнал на антену все одно надходить, а щоб його сприйняти, треба ввімкнути. В свідомості людини народжується думка і щоб донести її іншим людям, треба її висловити. Так ось: і нам, і денничникам не треба вмикати телевізор, достатньо, щоб людина подумала і – все. ЇЇ думки бачить весь Всесвіт! Розумієш? Людина, за своєї вродженої тілесної глухоти, а ще обтяжена постійними порушеннями постулатів ЗАДУМУ, іноді, ну аж ніяк не чує наших попереджень про небезпеку. А постулати ЗАДУМУ – всім відомі. Це – звичайнісінькі Заповіді Божі, їх лишень треба розуміти, відокремлювати від навмисно завуальованих викривлених трактувань, ревно нашіптуваних денничниками. Того дня, ранньою весною, ми переглядали людські думки, як я вже тобі сповіщав, і наштовхнулися на відвертий негатив, що здивував і наполохав нас. Знаєш, страх в нас іншої природи, ніж людський – це виключно страх Божий, страх невідповідати ЗАДУМУ... Відступившись від денничників, Творець позбавив їх також і страху, надавши повну свободу дій. Ось до чого вона їх призвела... Пристрасть, побудована на підвалинах егоїзму, відвертої чи замаскованої ненависті до суперників, не може бути коханням. Ось, саме така пристрасть спалахнула в очах Лариси. При першій-ліпшій зустрічі з Романом. Наважуюсь тобі повідомити, що події, відображені Ларисою в п`єсі, мали місце відбуватися насправді. Отже, Лариса нічого не вигадала. Майже нічого... Історія ця відбулася на ваших теренах сто двадцять років тому. І в Ларисиному роду переповідалася, немов легенда. Зоріна її – то насправді Килина, сестра прабабці Лариси. Вона була дуже вродливою. Не могла не закохати в себе молодого сина дуже високого чиновника з Пітера – далі по тексту п`єси. Чутки про їхнє багатство в Петербурзі розліталися зі швидкістю сучасних авіалайнерів. Його звали – Роман... Це біля його могили ви опинилися тоді на кладовищі, це його ім`я ви не могли прочитати на хресті. Вас тоді сполохав денничник у вигляді вужа, боячись що вам стане відомо ім`я, а також дати народження та смерті. Це він втелющив легковажній Лесі шалену думку – заховати твою мобілку. Що ж сталося далі? В Романа лишилася кохана дівчина Софія в Петербурзі, з якою той обручився. Але, на жаль, піддався звабам Килини, не дотримав свого слова...Ти розумієш, про що я. Надійшла пора від`їздити додому. Килина розуміє, що не отримає нічого від Романа, від люті рве на собі волосся. І підмовляє свого коханця, невдаху-графомана Семена, вбити Романа. Той слухняно підкоряється їй і, підкравшись ззаду, вбиває каменюкою Романа поблизу болота, куди його покликала Килина, начеб-то попрощатись, мовляв, залишаємось друзями. Невдовзі той злочин розкривають, Семена засуджують на довічну каторгу, де він знаходить свій кінець, а от Килина... ЇЇ не встигають схопити, оскільки вона, вбачаючи безвихідь, кидається в Трубіж. Ось така невтішна розповідь... Отже, добряче проаналізувавши, ми зрозуміли, що все може повторитися, коло зімкнеться, але це вже виглядатиме набагато масштабнішою трагедією. Відлік розпочався знайомством Лариси з Романом. Ми виявляємо ініціативу – достукатися до людських душ, щоб якось зарадити цьому, попередити. А як? І ось тут ми зрозуміли: оскільки людей охопила мобайлманія, молоді вже нецікаво просте живе спілкування, не випускають з рук свого мобільного «друга», в чому я дуже сумніваюсь, навіть під час сну, ось і вирішили ми спробувати, буквально: «додзвонитися до душі». Ти зараз запитаєш – чому ми обрали саме тебе? Ми повірили в тебе, випадково ти опинилася там, хоча, знаєш, випадковостей не буває... Я перевірив тебе на хлопцеві зі скейтом, Валентинові. Згадала? «Москвич» насправді був синім, хазяїн щойно перефарбував його перед поїздкою. Провів капремонт, похапцем забувши перевірити надійність кріплення колеса. Ситуація була реальною. Хлопець ніяк не чув, не хотів чути свого внутрішнього голосу, яким ми, зазвичай користуємося. Довелося «підключати» тебе. Ти справилася «на відмінно». Потім ми прибрали «декорації», так само, як ваші декоратори на Ларисиній виставі. До речі, Валентин отой, стрінеться тобі, ще в земному житті і віддячить добром, бо згідно ЗАДУМУ – нічого ніколи не забувається, якщо воно лишень відбулося. Ні добре, ні зле... Романа ти теж врятувала. Засліплений своїм розпачем, він взагалі нічого і нікого не помічав, тобі одній дивом вдалося те, що було не під силу всій нашій команді. Тому ти повністю справедливо, назвалася його ангелом-охоронцем. І, врешті, ти блискуче виправила головні помилки Ларисиної п`єси, посіявши в душах своїх глядачів любов замість ненависті, прощення замість прокльонів, добро зійшло і дасть свої плоди, якими будеш насолоджуватися і ти також. Вже насолоджуєшся... Лариса, покаявшись, обрала праведний спосіб життя, молитвою втішаючи свою бунтівну душу... Наостанок, я хочу побажати тобі: будь щаслива, слухай свого серця, бо з нього тобі віщує твій Ангел-охоронець... Р.S. Те, що дозволено людям, заборонено ангелам. За використання мобільних мереж, та за надмірну ініціативу, нашу групу на чолі зі мною, відсторонено від охорони людських душ на невизначений термін. Отож – зустрінемося на хвилях Безсмертя. Прощавай...» ... Дитинчата дружно сопіли в колисці... Доспівували своєї вогняної пісні натомлені свічі... А ми все сиділи, все дивилися, зачудовано, одне одному в вічі... КІНЕЦЬ 18.11.2008 рік Шевченко Микола Анатолійович