Алеї… алеї… широкі і вужчі, по них скаче листя, під вітром все дужчим. Деінде намисто, з калини урвавши, напевно красу її, душею сприймавши. Не зміг пролетіти і не доторкнутись, йому ж так хотілось до неї всміхнутись. Але ж що це сталось,чому став холодним? Летів,завивав, вовчиськом голодним.
Спинися, сказати, я хочу йому. Калину не руш, подружку мою. Вона ж нещодавно, так квітла, буяла. І ти їй втішався, усіх звеселяла. Він наче почув, а може втомився. Здавалось, до мене несміло схилився. За мить вже до ніг припадав, обвивав. Можливо з собою в політ зазивав?
Чому, мене вітер, небажано рушиш, напевно несміло сльозину враз струсиш. Не хочеш, щоб в котре згадала той вечір, коли ми прощались, обіймав за плечі . В очах його, смуток, бачила я. Чому ти в сум’ятті, доленько моя? Зібратись з думками, так важко мені. Ой, якже далеко ти… там, на війні.
Бліндажі, окопи, частенько бачу у снах. Часом не сплю, згадка про тебе, огортає страх. І вже, як дитина пригорнуся до неньки. Попрошу,- Матуся, обійми рідненька. Він знов, мені снився з вогнем у борні. Сміявся і плакав, зникав у вогні. Вже й птахом злетів до небес, де блакить. О, як же забути мені страшну мить? Скажи мені люба, чому війну бачу? Не скажеш, я знаю тому й йду до парку.
Ось тут, в нашім парку гуляти одній? Але ж я не хочу позбутися мрій. Наряд золотистий вже скинула осінь і хмари з вуалями наповнили просинь. То лиш де-не-де, між кущів, ясниться просвіт, промінчика штрих до землиці приліг. Той штрих - проблиск надії, хоч й змоклії вії та світла частинка зігріла сердечко, попереду бачу коханого личко. Можливо то сутінки, із надвечір’ям в забаві, так образ малюють. Чи я з ними в уяві, секунди хвилюють. Та враз усе зникло, лиш вітер відчула. Бо в цю мить, про все на світі забула. То мов доторкнулась до його волосся, якби ж це насправді усе відбулося. Була б я щаслива,уста б цілувала, у ніжних обіймах щоніч засинала.
Зненацька в обличчя упали краплини, о, це ж я, уже підійшла до калини. Схилилося гілля, ще кетяги висять та дуже маленькі, нікого не тішать. Це ж вітер, красу їй пошкодив, зривав, скрізь ягід багато, по землі розсипав. Ото ж вона й плаче, кому пожалітись? За мить по землі, горобчик вже скаче. І, як же до нього не посміхнутись.
Алеї… алеї… вздовж них хризантеми біленькі і жовті, від дощику змоклі. Краплини по них від учора лежать, ще золотом й сріблом злегка мерехтять. Як настрій погоди, позбудуться вроди - закони природи. Їх нам не змінити та все що довкола, спроможні цінити.
Як би ж та й повсюди на нашій землі, не гинули люди в кривавій війні. Якби ж не літали шахіди, ракети. Щоб жили всі мирно на нашій планеті. І ти б мій коханий повернувся додому. Удвох, в нашому парку розвіяли втому. Бо я відчуваю він нас пам’ятає.Тож бачу й калина привітно стрічає.
Дай Боже терпіння бійцям і сили, вибити орків, зажити щасливо. І щоб, як колись в парку музика, діти, машинки і кульки, щоб знову радіти. Щоб ясне сонечко і блакить над Україною. Щоб не по всьому світі, а з родиною.За круглим столом люди відзначали свята. Щоб навіки покращилося життя!
Я вірю любий, ми прийдемо в парк, разом з весною. Іще не раз полюбуємося калиновою красотою. А згодом вона й прикрасить наш весільний каравай!
22.11.2023р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999162
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.11.2023
автор: Ніна Незламна