Оповідання
Василько – учень третього класу. Він дуже непосидючий. На уроках йому рідко коли цікаво, хлопець весь час вовтузиться, з неохотою слухає пояснення вчителя. Перерва ж для нього – рай. Бо може скакати, бігати, жувати пряник чи пити сік. Не без того, що проллє часом чай на штани в їдальні чи когось зіб’є з ніг в коридорі. Але дуже любить уроки фізкультури. Ігри йому подобаються рухливі і з м’ячем. Тут він активний і уважний. Бо на своїй хвилі.
Загалом, Василько непоганий хлопець. Він нікого не б’є, не штовхає, але має один грішок – любить казати неправду. Деколи так забрешеться, що й сам у свою брехню повірить.
Якось, коли діти побігли до їдальні, Василько затримався, написав таке на дошці: «Хлопці у 3 класі – бики, а дівчата – кози», а тоді кулею вилетів із класу. Коли діти повернулися з їдальні і прочитали написане на дошці, то дуже обурилися. Нікому не було смішно. Петро сказав:
- Це Василь, мабуть, написав.
- Це не я, - відповів Василь.
- А хто? Ти до їдальні останнім прийшов. Значить і з класу останнім вийшов, - мовив Антон.
- Так. Але писав не я.
Вчительці хлопець теж не признався. Але хіба її проведеш? Вона знає почерк кожного учня.
- Признайся, хлопче, і попроси пробачення в однокласників.
- Ні, ці слова писав не я!
- Я тебе за руки не зловила. Але таке нікому ні писати, ні говорити не можна, бо дівчата і хлопці – не тварини, а люди. Людей треба поважати.
Іншим разом Василько на перерві заховав Артурів зошит з математики. Почався урок. Всі діти пишуть дату, номер завдання, а Артур щось шукає під то партою, то в наплічнику.
- Чого, Артуре, вовтузишся, не пишеш? – питає його вчителька Ірина Іванівна.
- Зошит шукаю.
- На перерві потрібно було це робити.
- Я виклав зошит на парту, а він пропав.
- А його мишка, Ірино Іванівно, вкрала і в нірку затягнула, - мовив Василь.
- Не мишка, а ти його, Васильку, вкрав. Я бачив, як ти стояв біля Артуровою парти і щось під светр запихав.
- Не брав я зошит. Гляньте на мене.
Хлопець зняв светр.
- Побачили зошит?
- Нема. Але ти міг його кудись уже засунути.
- Не брав я Артурів зошит і баста.
- Той, хто забрав, негарно поступив. Навіть, якщо не вкрав чужу річ, а десь заховав її – це кривда. Артур ось немає на чому писати.
- Писатиму у блокноті, вчителько, - сказав Артур.
- Гаразд.
На перерві зошит знайшовся. Він, як виявилося, лежав на полиці під альбомами з малювання. Василько так і не признався, що це він його туди поклав. Тільки засміявся, коли Світлана роздавала альбоми дітям і знайшла під ними зошит Артура. І таких випадків, коли Василько говорив неправду, було чимало за майже три роки навчання.
Якось він упав, бігаючи по дворі на перерві, впав і прикинувся, що не може встати. Діти подавали йому руку, але він казав, що не встане, бо забив ногу. Учні побігли за вчителькою. Ірина Іванівна підбігла до Василька.
- Ти справді не можеш встати?
- Так.
- Тоді я викличу карету «Швидкої допомоги» і батькам твоїм зателефоную.
- Не треба, вчителько. Здається, нога в мене перестає боліти.
Василько встав і пошкутильгав до класу.
- Я таки тебе заведу до фельдшерки, хлопче. Хай вона огляне твою ногу, - сказала Ірина Іванівна.
- Ні. Вже можу нормально іти. Дивіться.
Василько пройшовся між партами до задньої стіни і назад.
- Так, бачу, що все гаразд. То, може, ти жартував, що забив ногу?
- Правду казав.
Вчителька задумалась: «Щось із цим Василем не так. Скільки разів він уже говорив неправду, що вірити йому стає дедалі важче. Як би відвернути його від бажання привертати до себе увагу у такий негожий спосіб?»
Але все вирішилося саме собою.
Якось в суботу Василько пішов з однокласниками грати у футбол на луг. Все було добре. Хлопець стояв на воротах і ловив м’ячі. Це йому вдавалося. Та десь через годину, коли Василь побіг за м’ячем, який вилетів за межі поля, то впав і забив п’яту.
- Ой! – закричав хлопець. – Болить!
- Вставай, - проказав Петро, - й будемо продовжувати гру.
- Не можу!
- Не обманюй. Знаємо ми твої жарти.
- Але зараз я не жартую.
- Так ми тобі й повірили, - мовив Ігор.
Та Василько не встав.
- Ходімо, хлопці, додому! - проказав Вадимко. – Гри, бачу, вже не буде.
- А знаєте, здається, я догадуюсь, чого Василь не встає, - прошипів Іванко.
- Чого? - спитав Артур.
- Бо він м’яч не зловив. Ходімо, друзі!
- Не лишайте мене-е-е, - заплакав Василь.
- Перестань розігрувати чергову сцену. Набридла твоя брехня, - сказав Петро, і хлопці пішли.
А Василь і справді цього разу говорив правду, його дуже боліла п’ята. Вона почала розпухати просто в хлопця на очах. «Бог мене покарав, - мовив сам до себе Василь. - Ніхто мені більше не вірить. Що робити?» Хлопець спочатку плакав тихенько, а потім почав заводити все голосніше й голосніше. Ревів хвилин із сім, а потім глянув у небо і прийняв рішення: «Ніколи більше не брехатиму. Тільки би хтось забрав мене звідси. Скоро вже й темніти буде!»
Хлопці, які грали з Васильком у футбол, пішли додому центральною дорогою, біля магазину вони затримались. Петро забіг купити хліб, мама просила його про це, Вадим взяв собі мінеральну воду, пити дуже хотів. Постояли трохи, погомоніли на роздоріжжі. Вже хотіли, було, розходитись – хто наліво, хто направо, але повернулись обличчям до дороги, яку пройшли. Василька не було видно на ній.
- Може, наш друг і справді забив ногу? – промовив Ігор. – Вернемось, подивимось?
- Так, друзі, - сказав Петрусь. - Треба вернутись.
Коли хлопці підходили до лугу, то побачили, що Василь сидить на траві, близько дороги. Вони підійшли до нього. Василько заплакав.
- Не можеш стати на ногу? – спитав Вадим.
- Не можу. Пробував на одній скакати, та впав. Ще й телефон, як на зло, вдома забув.
- В мене є. Зараз я зателефоную своєму татові, він повідомить твоїм батькам про те, що сталося і швидку викличе.
- Дякую, - мовив Василько.
Через 10 хвилин батьки Василька стояли вже біля свого сина, а ще через 10 приїхала карета «Швидкої допомоги». Хлопця поклали на носилки і повезли до міського медпункту. У Василька виявили перелом п’яткової кістки. Йому наклали на ногу гіпс. Місяць хлопець не ходив до школи. Навчався он-лайн. Друзі-однокласники приходили до Василька, дещо пояснювали йому. Коли хлопцеві зняли з ноги гіпс, і він прийшов до школи, то перше, що він зробив – це поросив пробачення у вчительки й однокласників, дав по цукерці усім.
- Пробачаємо тобі, - казали діти.
З того часу Василь старався більше не брехати. А коли йому іноді хотілося це зробити, то мозок моментально спрямовував його очі на ногу, яка була травмована, і хлопцеве бажання гасилося.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997492
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.10.2023
автор: Крилата (Любов Пікас)