Десятирічний Андрійко та восьмирічний Матвійко – двоюрідні братики, мешкали зі своїми родинами під містом у мальовничому селі, в якому було два ставки. У п’ятницю, коли хлопці поверталися разом зі школи дому, то домовилися про те, що в суботу зранку підуть на риболовлю.
Звечора приготували вудки, відерця, про наживку подбали – черв’яків накопали, у дідовому садку.
А вранці, легко поснідавши, зустрілись, о 8:00, біля дідової хати. Той уже, звісно, не спав, яблука в саду збирав.
- Зібралися на риболовлю? – спитав у онуків, коли їх побачив.
- Так.
- Візьміть яблучок собі в торбину. З’їсте, як зголоднієте.
Взяли, подякували дідусеві. Пішли. Коли були вже біля ставка, витягнули з банки наживку, нанизали її на гачки.
- Ну, що, розпочнемо улов? – спитав Андрій.
- Розпочнемо, - відповів Матвій.
- Якщо би нам вдалося наловити повні відра, то нам би всі друзі заздрили.
- Та хоч би по пів набрати, і то добре було б.
- Ну, як буде, так буде. Аби лиш не з порожніми відрами додому прийти.
Хлопці закинули вудки. Просиділи з ними зо пів години біля ставка – не клюнула риба. Перекинулись невдоволеними поглядами.
- Не йде риболовля, - мовив Андрій.
- Не йде, - відповів Матвій.
- Може треба було помолитись? Мама завжди молиться перед тим, як розпочати якусь справу. Іде щось робити на городі – молиться, починає варити обід – молиться, робить закрутки на зиму – те саме. Може, й нам помолитись, попросити у Бога благословення на успішну риболовлю?
- Так. Помолимось.
Хлопці проговорили «Отче наш» та «Богородице діво», перехрестилися, попросили у Всевишнього допомоги у справі ловлі риби і знову закинули вудки. Через хвилин п’ять Андрійко витягнув карася, ще через п’ять пощастило й Матвію – він зловив лина. О, як зрадів! Так зареготів, що мало з каменя не впав, на якому сидів. Годину ловили рибу хлопці, а тоді почали дідові яблука гризти й печення, яке взяли зі собою з дому, бо зголодніли.
Сонце за цей час встигло піднятись по небесній драбині вгору й кинути свої золоті промінці на блакитні хвилі ставка та хлопцям на плечі. Зігріло голови та руки Андрієві й Матвію і серця теж. Хлопці продовжували ловити рибу. А коли їм набридло це робити, почали рахувати те, що наловили. В Андрієвім вірі лежало 15 рибин. У Матвієвім – 9. Але це й не дивно, Матвій молодший від свого двоюрідного брата на два роки. Все ж він був смутним. Старший брат помітив це, мовив:
- Журишся тим, що риби менше наловив?
- Не вмію так, як ти.
- Навчишся. Нині ж я тобі дам кілька рибин.
- Яка різниця у нас?
- 15-9=6
- Може, ще скажеш, скільки я маю тобі дати, щоби в нас стало порівну?
- Скажу. 6:2=3. Три маєш дати. Даси?
- Дам. Ти мій брат. Я не хочу, щоб ти сумував. Тим паче, що це ти згадав про те, що треба помолитися перед працею. Ми помолились і Бог нас благословив.
- Мабуть, так. А тепер давай подякуємо йому за улов.
Подякували хлопці, взяли вудки, відра і пішли додому. Сидіти біля ставка більше не хотіли. Сонце дуже припікало в той день. Андрій та Матвій ішли дорогою, жмурили очі. Лоскотало кругле небесне розжарене світило їх своїми променям.
Хоч були й стомлені, та задоволені – по пів відерця ніс кожен з них додому. Мама Андрія з рибин, які він приніс, зварила юшку. Тато Матвія рибу, яку приніс його син, почистив і посмажив . Ласо наминали діти та їхні батьки страви, приготовлені з риби. Не забули пригостити ними і свого спільного діда Дмитра: Андрій відніс йому пів літра юшки, Матвій – кілька шматків смаженої риби. Зрадів! Дякував онукам, доням та зятям. Дав хлопцям по торбинці червонобоких яблук і по жменьці цукерок.
А в неділю онуки знову прийшли до діда. Принесли йому по баночці яблучного варення. Дід покликав онуків до саду, де під грушею стояв великий дерев’яний стіл і дві широкі лави. Сіли внуки там. Дід пригостив їх чаєм з ромашки та м’яти і млинцями (сам напік) із варенням.
- Тут я і ваша бабця щонеділі після відвідин церкви сиділи. Їли і млинці, як оце зараз ми їмо, і борщ із варениками. Сиділи собі, запах саду вдихали, слухали, як пташки співають, цвіркуни на скрипках гають.
Хлопці усміхалися, але не перебивали діда. Слухали його уважно. Дід багато чого знав і їм розповідав – про козаків і воїнів УПА, про голодомор. А ще любив співати.
- А чи пам’ятаєте, діти, як ми з бабцею співали на свята, коли ви приходили до нас хі своїми батьками?
- Я пам’ятаю, - мовив Андрій.
- А я смутно, - признався Матвій, - малим був ще тоді.
- Шкода, що бабця так рано пішла до іншого світу, - продовжив старший дідів онук.
- Так. Але лікар казав, що вона і так довго прожила з хворобою, яку мала. Думаю, це тому, що вона була дуже доброю зі всіма. Впевнений, що і тепер бабця чинить добро – молиться за усіх нас у небі.
- Мабуть, це так. А розкажи нам, діду, - попросив Андрій, - про свої молоді роки.
Погодився й почав оповідати про те, що він робив улітку, а що взимку, як вчився, як працював, як відпочивав. Говорив доти, поки Маркова мама не задзвонила й не нагадала синові, що пора йти додому, читати оповідання, яке дали переказувати на понеділок.
Зібрали тарілки й горнята онуки зі столу, віднесли в дім, попрощалися з дідом. Андрій мовив братові, як ішли дорогою додому:
- Як добре, що у нас є дід Дмитро і є батьки!
- Так! – відповів Марко. - І як добре, що всі ми живемо дружно.
2010р., у 2023р. редаговано.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997081
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.10.2023
автор: Крилата (Любов Пікас)