Постріл... і тиша,
Лиш вітер на́вколо свище,
Лиш тіло супроти лежить —
Одна поворотная мить.
Нічого тепер не вернути,
Супокій навіки забутий.
Нехай навіть ворога вбив...
Чому ж тоді мучає біль?
Сумління неначебто чисте,
Пішов на війну добровільно,
Щоб рідних своїх захистити
І бити проклятих "рашистів".
А після недовгих вагань,
Опісля учбових цькувань,
Закинули в травні на "землю",
Село звільнити одненьке.
Потрібно було його взяти,
Перевірити кожную хату,
Бо "орки" подалі від нього
Свої укріпили понтони.
Там річка тече недалеко,
Важливий рубіж ворожнечий.
Все йшло доволі гладенько,
Аж ось... убив воріженька.
Мої побратими, з "бувалих",
Мені після бою казали:
"Ми всі через цеє проходим...
Війна... нічого не зробиш.
Якщо б ти не вбив цього "орка" —
Тебе б надіслали "двохсотим".
А так ти живий, не потрібна й "таблетка",
Не треба ламати себе спересердя"
...
А в мене у вухах і далі дзвенить
Той постріл... і тіло, що супроти лежить.
Нехай я не міг інакше вчинить,
Але на душі все рівно болить.
/2023/
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997005
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.10.2023
автор: Олексій Журавленко