Це було в грудні місяці. Хлопчик Володя, який навчався у 4 класу, вийшов суботнього дня у двір і почав із першого снігу, що випав, ліпити кульки. Коли виліпив штук із двадцять, почав їх метати в невеличку шпаківню, що висіла на яблуні у дворі. Десять кульок метнув – жодна не попала в ціль.
- Незграба ти! - мовила ворона, яка сиділа на горісі й бачила хлопцеві невдачі. – Ха-ха-ха!
Розсердився хлопець на неї і почав кульки ногами топтати.
- Це вони – незграби, - мовив, - ці дурепи снігові. Я їх кидаю, куди слід, а вони відхиляються від курсу.
- Ми не винні! – закричали кулі з-під ніг.
- Винні.
Коли лишилася не затоптаною лише одна кулька, яка лежала трохи осторонь від інших, хлопець підняв її і жбурнув у ворону. На цей раз куля попала точно в ціль – птасі між очей.
- Ой-ой-ой! – заверещала ворона.
- Отримала те, що заслужила, - мовив Володя. - Не треба було наді мною насміхатися.
Скривила дзьоб чорна птаха, полетіла до саду й почала ґулю, яка вискочила, снігом розтирати. А кулька, яка їй зробила ту ґулю, не впала на землю, вона відбилася від воронячого тіла й полетіла далі. Кого стрічала на шляху, того й била. Багато людей від неї постраждало і тварин теж. Й ніхто з тих, хто пробував, не міг здичілу снігову кулю зупинити. Уже її й руками ловили – вислизала, сіті на неї наставляла – проривала їх.
Мешканці містечка, в якому жив Володя, звернулися до поліції зі скаргою на снігову кулю. Поліціанти завели на бешкетницю справу. Суд виніс сніговій кулі вирок: ув’язнити її й тримати в ув’язненні доти, доки не розтопиться. Але зловити кулю навіть поліцейські не могли.
Ворона, в якої ґуля так і не пропала на лобі й час від часу нагадувала про себе болями, задумалась. Вона вирішила підлетіти до Володі, з якого насміхалася, і перепросити його. «Може, це якось допоможе якось справі?» - подумала. Так і зробила.
- Чуєш, хлопче, - мовила Володі, коли побачила його, ішов до школи, - пробач мені за те, що назвала тебе незграбою. У кожного бувають промахи. І в мене вони були. Неодноразово я горіхи випускала із дзьоба, коли несла їх додому.
- Це правда?
- Так. Ти потренуйся ще. Думаю, в тебе все вийде.
- Гаразд. Прощаю тобі образу. Зі школи йтиму, потренуюсь.
Володя і справді, коли вертався зі школи, спинився біля яблуні дворі. Він наліпив кульок зі снігу (ворона помогла) і почав їх метати у шпаківні. Десять разів не попав. А на одинадцятий – вийшло. Зрадів. Продовжував кидати кульки в ціль – майже всі попадали, куди треба.
- Ну, ось, бачиш. Ти впорався із поставленою ціллю, - мовила ворона. – Бувай! Я полетіла.
- Бувай, птахо! Пробач мені за те, що поцілив кулькою тобі в чоло.
- Пробачила вже.
І тут, о, диво! Ґулька на голівці ворони почала ховатися. Зраділа птаха. А Володя зігнувся над кульками, які ще залишились лежати біля ніг і мовив їм:
- Не незграби ви, це я таким був колись, бо мало тренувався. Пробачте мені за те, що обізвав вас незаслужено і потоптав ногами.
- Пробачаємо, - зашепотіли снігові кульки.
Тут та, здичіла, що нападала на людей і тварин, підлетіла.
- Чула, ти попросив пробачення у моїх братиків і сестричок.
- Так. Я це зробив. І в тебе прошу вибачення.
- Пробачаю і обіцяю більше нікому біди не робити. Сама стомилася від постійного літання і злоби своєї.
- Чудово. З добром і вірою в душі приємніше жити. Сам відчув це.
- Я теж це відчула. Полечу зараз до купки снігу, ляжу на неї і посплю собі.
- Відпочинь собі. А я піду додому уроки робити.
- Вчись і вір у себе.
- Буду!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996977
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.10.2023
автор: Крилата (Любов Пікас)