Коли вона вплітає у своє волосся стрічки,
коли вона всміхається вустами і очима,
я бачу, як розливаються озера й річки,
відчуваю, як кров у моїх жилах стигне.
Як подихом народиться з тепла туман,
і перший приморозок ущипне на ґанку,
я б ізцілив кожну із її роздертих ран,
і знімав волосся із обличчя на світанку.
Я б так далеко її в серці заховав,
як жоден скарб ніхто у світі не сховає.
І кожний день несамовито я кохав
лише одну.
Лише її.
Немає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992294
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.08.2023
автор: Андрій Лагута