Весною написав один хлопчина
Про те, що закохався до нестями,
Що я йому в думки щомиті лину...
Тож мусить запитати мене прямо:
"Чи не віддам йому і руку, й серце?
Чи не зроблю найщасливішим в світі?"
Відмову він не прийме, в палімпсесті
Записано: ми будем разом жити.
Від слів таких й узимку квітнуть ружі,
Не те що почуття в душі самотній.
Одне було лиш трішечки сутужно:
Рушати треба в інший край Європи.
А я в житті ніде і не бувала:
Ні в горах, ні в лісах, ані на морі —
Та піднялася б на вершину валу,
Якщо туди покличе Сальваторе...
{І полишила птаха свою гілку,
Щоб полетіти в край любови й щастя,
В уяві їй кричали гості: "Гірко!",
Міцна рука їй не давала впасти.}
Усе складалося занадто добре,
Та сумніви не проросли у трави
Й тоді, коли мене в Тосканські гори
Повів коханий — споглядать заграву.
Однак все відбувалось не за планом,
Кудись брели і ніби щось шукали...
"Ще трохи, cara!" — запевняв коханий,
Але щоразу йшли все далі й далі...
"Ну годі! Все!!!"
"І справді, ось це місце!"
Лиш усміхнувся — я забула миттю
Усі претензії до італійця
Й пішла на сяйво — змерзлі губи гріти.
Він не зустрів мене напівдорозі
Та не зігрів, як завше, поцілунком:
Увагу прикувала не "штокроза",
Якийсь бур'ян його до себе трунив.
"Кохана, глянь-но! Дике орегано!
З ним пармезан відкриє смак найкраще.
А люди кажуть, що було би непогано
Якби траву зібрала жінка в хащах.
Зірвеш? Але тягни також і корінь,
Цікаво глянуть, як він виглядає".
["Яка дурня!"]
Однак це ж просить Сальваторе,
Тож, сміючись, кажу: "Авжеж, владарю!"
Тягнула я — земля траву тримала,
А чи трава трималася за землю.
Ніхто із нас не переміг. Формально.
Азарт спалив і етикет, і чемність:
Вже на колінах, обома руками
Тягну впертю́ху. І не поступлюся!
Сама завзята, воля мовби камінь,
Хоч плюнути на все — така спокуса.
"Нарешті є!" Я трусонула здобич,
Чекаючи на схвалення, а Сальваторе...
Сховався за кущем?! Його хоробрість
Потанула від крику мандрагори.
Здавалося, мої життєві сили
Живили децибели голосного штурму.
З послаблих пальців випало бадилля,
Однак не припинилися тортури,
І гучності крива здіймалась вгору,
Моя ж свідомість опадала в темінь.
Відчула раптом: хтось в обійми горне,
Настійливо шепоче... У знайомім тембрі
Зринає згадка (казка чи били́ця?):
"Того, хто репетує, колискова
Магічним словом змусить підкориться".
Бабусин спів я чую знову й знову,
За нею думка повторяє приспів
(Чи голос, бо себе ж ніяк не чутно):
"Ой, люлі-люлі, спи дитя капризне,
Спи-засинай — най згине каламута".
Раз позіхнула мандрагорка, й двічі,
Замружила маркітні оченята
І засопла́, забувши "привітальні" спічі.
Навушники не забарився "юда" зняти
І сплячу мандрагору зцупив метко,
Та й миті не минуло — кинув долу!
Все ж на долоні є смертельна мітка:
Солоні сльози їдко линуть в пори,
Печуть вогнем, їх кров несе у серце,
Там скам'яніють. Скам'яніє й тіло,
Бо мандрагорі невідоме милосердя.
Та й вримати її не кожному під силу.
Я заплатила голосами й співом,
Не чую більше, як танцюють звуки,
І на світанку вже не будить півень,
До мене розмовляють тільки руки.
Лиш зрідка уві сні блукаю лісом,
В якому заховала мандрагору:
Русалка там співає з василіском —
До нас втекла, як збагрянíло море...
p.s. але то вже інша історія
липень 2023 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992263
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.08.2023
автор: Яніта Владович