Мені здається, Всесвіт захворів...
Чи то не він? Лишень одна планета.
В гріхах палав і в них до тла зотлів.
Що залишилось? Тільки силуети -
бліді, крихкі, прозорі. Чи німі?
Сказати важко, та мовчать щосили.
Підійдеш ближче й бачиш, що сліпі.
А підходити нас хіба просили?
Стоїш, здалЕку дивишся. Дивись.
Дивись й мовчи, пий зранку свою каву.
Заходить сонце? Ти на мить спинись,
промінням умиваючись ласкавим.
Далі йди. Не заважай творити...
Чи то нищити, в'їдатись і гребсти?
Гребсти усе, щоб було легше жити,
та не тобі. Ти знову шлеш листи
до Бога ввись... І сієш через сито
людських думок нелюдськії буквИ,
що сходять рясно болем, наче жито.
Та попри все, ти все-таки живи!
Мені знається, Всесвіт захворів...
Чи то не він, а ми? Знайти би ліки
серед усіх дарованих нам слів,
яких, як зір у Господа - без ліку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989045
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.07.2023
автор: Ксенія Фуштор