Ти мене засиплеш зранку жменькою землі.
Ти мене забудь на вечір! Зіроньки ясні
(Я стомився бути вічним, повернутись час!
Відкопай мене з двох метрів — відкопаєш нас).
Я наснився весь збліднілий — білий, мов Луна!
Я стомивсь тебе вмивати правдою з вина —
відпусти, забудь, я — лялька. Я своє відбув.
Упокоюсь я під спокій твоїх світлих лун.
Не підкоряться — підкорють.
Та, забий - брехня!
Я не вірю в цю країну, бо ж вона сліпа!
Я не вірю нашій правді, замикаю рот,
та не можу я збагнути — чом сліпий народ?
Ти мене пробачиш вранці, що я не вернувсь.
Ти мене пробачиш вранці, що я не вернувсь!
Білим болем на світанку — знов безсонна ніч.
Чом вночі лиш кровоточить? — Незбагненна річ.
Ще: "Герої не вмирають!", —
та, забий - брехня,
бо вмирають. Все зникає, бо це все — життя.
Кажуть, це — ціна свободи. Та яка ж вона?
Я відбутий за ідею... Хоч би недарма!
Так хотілося пожити, подивитись світ
(Хай душа моя злітає де лаванди квіт,
де моря, де океани... Ще куди хотів?
Уночі, у Лісабоні, зникнуть між портів).
Та мене сховають зранку під вишневий цвіт.
Та мене засипле взимку лютий-лютий сніг.
Лютим місяцем родився, березневим — зник,
ось таким мені лишився двадцять перший вік.
З-під землі співаю пісні всім, хто повз іде,
не спиняються — не хочуть пізнавать мене.
Хтось один лише приходить, з пляшкою вина.
Він — відбутий за ідею.
Хоч би недарма.
08.VII.2023
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988498
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.07.2023
автор: Макс Дрозд