Як так – що майже я померла, але сиджу жива?
Чому тупа безмозка німа темрява,
Яка мене на мить завербувала,
До світла не жене мене?
Світло – то повсякденна прозорість думки,
А не так, як зараз: звичні плоскогубці
Знову тримають розум змаленим й слабким.
То може, слід мені вернутись?
До свавілля, що межує
Між геніальністю та самознищенням душі?
Якщо з одного разу не дійшло,
Що треба прагнути до сонця хай там що,
То падати мені, виходить, іще нижче,
Щоб зрозуміти те, що темрява не грається з людьми?
Що значить – смерть психологічна?
Чи вмру я, якщо вмре щось у мені?
Якщо мій розум припинить функцйонувати,
Й зірветься з краю прірви, що тоді?
Оце цікаво.
Та чи варто мені так експериментувати?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988422
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.07.2023
автор: Олена Грикун