Життя співало, грало, танцювало
натхненним, безтурботним малюком.
А я, сліпий, втискав його овали
в квадрати суджень, принципів, ікон.
До крику, до синців, до скрипу й хрусту...
Душив до божевілля, ґвалтував.
І сам для себе став страшним Прокрустом,
у рамки кожен втиснувши овал.
Життя загнавши в стійло, звівши мури,
в темницю сам себе посадовив.
З очікувань, страхів створив тортури
і сам відгородив себе від див,
узявши в рів невільницьку фортецю,
пустивши крокодилів, анаконд.
І ніби мій малюк змиривсь, притерся, –
колись живий, грайливий антипод.
Малюче, як ти? Звик тебе не вперше,
вмертвивши, за живого видавать.
І сам себе, здавалось, перевершив,
поставивши міцну, надійну гать.
З найкращих міркувань моя запруда,
з турботи і любові – мури й рів.
Умов немає кращих, і не буде –
я сам себе й життя перехитрив!
Та час промчить: земне у Лету кане.
Чи дам життю я дозвіл – розцвісти?
Я – хвиля на поверхні океану,
в якого глибина своя і стиль.
Що думає про це мізерна хвиля?
Вона дрейфує таїнством життя.
Танцюй, співай, малюче сонцекрилий!
Ти – чисте полотно, ти – справжній я.
© Сашко Обрій.
09.07.23
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988397
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.07.2023
автор: Олександр Обрій