Що для Всесвіту тисяча років?
Один ледь помітний помах вій.
І сонце так само неквапливо випливе з-за обрію, похитуючи боками. Наллється золотом, потягнеться променями до землі.
І тільки-но почне підтавати сніг, як крізь нього вже проб'ється крихітна квітка. Підніме сніжно-білу голівку, розкриє пелюсточки, наче янголом поціловані, й тихо, радісно задзвенить... За ним з'явиться друга квітка, третя, четверта... І за кілька днів там буде дзвінке біле море.
Потім ливні промайнуть, а море стане зеленим океаном.
Сонце набере ще більше сили, буде вже не теплим, а пекучим. Немов нагадає світові, хто тут насправді господар.
Фрау Катце* одного разу накриє стіл у ромашковому садку й чекатиме на сусідку. Фрау Хазе** вчора обіцяла їй завітати на чай!
А потім буде чай з пиріжками та звичайні жіночі розмови. Про хутро та мереживо, про чоловіків та малюків, про ціни на вороняче молоко й новітні способи дамського манікюру.
Дитинчата, що спочатку не відходили від мам, поступово розхоробряться, пустувати почнуть, а тоді й геть утечуть, до руїн стародавнього замку, — в хованки грати та червоні камінці збирати. Повернуться надвечір, анітрохи не втомлені, зажадають пиріжків із каштанами та страшнючими казочками на додачу.
— Про що ж вам розповісти? — посміхнеться фрау Катце.
— Про замок, про замок! — вигукне пухнастенька Кітті, роздивляючись червоний камінчик на долоні.
— Ні, про ядєррку! — захоплено задзявкають близнюки-зайченята.
— Йой, ця ядєррка! — зітхне фрау Хазе, — ніхто її не бачив, ніхто про неї не знає, лиш діточок нею й лякають...
— Ну, розкажи, розкажи, мам!
— Гаразд, слухайте... Давно це було... А може, й не було, просто казка... Але жив, казали, в тому замку якийсь херр Будін***, страшенно злий і норовливий. Постійно з усіма сусідами бився, лаявся, скандалив. Хотів, щоб усі його боялися та слухалися...
— А ядєррка?
— А ядєррку свою, казали, він на прив'язі тримав, — підхопить розповідь фрау Катце, — але нікому тепер не відомо, що то за птаха була. Чи то зубата, чи ікласта, чи заразна може якась… От він усім війною та тією птахою погрожував. Мовляв, не підкоритеся — випущу ядєррку, непереливки буде!
— А далі?
— Пропав, — ліниво позіхне фрау Хазе, — допогрожувався, мабуть.
— Хто пропав?!
— Та херр цей, Будін. Відколи він свою ядєррку випустив, нічого про нього не чули. Птахи тієї страшенної ніхто не бачив. Може, тому що бачити виявилося вже нікому...
— Втім, гадаю, вийшло все на краще, — скаже тоді фрау Катце, — часи тоді були темні: нескінченні чвари, пошесті, війни... аж доки людство саме себе не знищило. Може, то й добре. Адже тепер — скрізь мир!
— Мир! — примружаться задоволені дитинчата.
/Якщо й існувала та ядеррка, нікому вже не дізнатися. Адже замку тому червоному тисячі зо дві років, не менше./
______________________________
*) Пані Кішка (нім. "Frau Katze")
**) Пані Зайчиха (нім. "Frau Hase")
***) Пан Будін (нім. "Herr Budin")
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987911
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.07.2023
автор: Іра Сон