Сокира лісоруба в самих грудей... Що за почесті?
Столітня мітка на стволі - зарубка на все життя.
Що бачив дідуган крислатий, в якого дупла очі?!
Але ніяка темінь не погасить земне буття.
Одною рукою - і сто поколінь усі наповал...
Коли б це так і було? Де б жили птахи і звіри?
Чи спав лісник, а може знав про це, лише сподівався.
Колодою впасти не хоче ніхто! І це звісно.
Картина... Неначе в життя казок двері відчинила.
У царстві лісовому в дуплі білченя, як в полоні.
...Пухнастий устав, полюбив пастки краси небосхилу.
У ньому вогонь молодий і що йому погоня?!
Стрибав так наш руденький розбишака, що гнулись гілля.
А на опорі живій схоже шепче зелений світ...
Дерева не гніваються, хоч ця малеча частий гість.
..Повчає віть, як добре всім розквітнути улітку.
І дуб без пухнастих сумував би під небом у тиші.
Його осінньо-хворий лист у природних капканах
Не льнув до землі, і став би трухою свого дитинства.
Тоді опеньок гриб не ріс би у ніг цього пана.
Ніщо у світі не кінчається, як молодість року..
Живе ось так дідуган стороковий у родині.
Кидає златі листки, мов монети в кошик,
Що б жадібність пізнати в людей у літню годину.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985885
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.06.2023
автор: Маг Грінчук