Спішу я з дороги, як зранений птах
З душею, що вицвіла в спеку…
З молитвою мами на спраглих губах
До рідної хати лечу, мов лелека.
До рідного двору, до вишні в саду,
що манить у снах своїм цвітом.
Тут втіху і радість… себе віднайду
із духу і світла, що ллється із вікон.
Нап'юся води із криниці добра
В ній татових рук ще цямрина.
Нехай із відерця — не з того цебра,
вранці з якого, вмивалась дитина.
Та в тіло поллється і сила і міць,
розгорне душа навстіж крила…
Впаду у саду, серед трав, горілиць,
які на світанку давно не косились.
Дитинство по стежці до мене спішить…
І юність летить у обійми…
Дзвінким перегуком на вухах пашить,
а я пеленаюсь у щастя із ними…
Вдихаю із пам'яті щемний озон…
Вже день пережитий — на шворці.
Схід сонця його загортає в рулон
Із вдячності змістом і спогадів порцій.
23.05.2023
Л. Таборовець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984106
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.05.2023
автор: Любов Таборовець