Так рветься час, мов сойчине крило,
Минають дні у просторі вагону.
Ми їдемо з кордону до кордону,
Втрачаючи і зброю, і сідло.
Бо час – це вершник в золотавих латах,
Години-коні рвуться уперед.
Вони не знають упряжі карет,
Не сплять, не залишаються в кімнатах.
Мій вершнику, я втратила шолом,
Мій зброєносець вдома залишився.
… Хоч думаю, що час не закінчився,
Бо він пливе за тріснутим вікном.
Хвилина, день… немає вже різниці,
Секунди, перетворені на рік.
Мій вершнику, ти перший чоловік,
А не Адам у боговій столиці.
Ковтни води і хліб переломи,
Бо зараз, знай, епоха споживання.
Життя – не біг, скоріше, мандрування,
З весни до мармурової зими.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982801
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.05.2023
автор: Анна Старко