Розповім вам небилицю. Хоч повірте, хоч і ні.
Жив в палаці у столиці цар в далекій давнині.
Сумував той цар безмірно, бо грошей в скарбниці – зась!
— Хай бояр покличуть вірних, може хто пораду дасть.
І один боярин сивий підійшов до трону вмить:
— Дам пораду я важливу: оповісник хай спішить
І в усіх куточках царства хай узнають новину:
«Нагородить цар півцарством, він віддасть його тому,
Хто історію розкаже, у якій цікава суть.
Як у відповідь цар скаже: "Ні, того не може буть",
То тому винагороду цар віддасть, нема проблем.
Хай він буде ким завгодно, хоч купцем, хоч ковалем.
А як скаже цар: "Я вірю", то тоді усе майно,
Хоч маєток, хоч квартиру відбере цар все одно.
Гроші всі, худоба, хата – пропаде це все у мить.
В кого є талант брехати – до палацу хай спішіть!»
Ви ж, величність ваша, людям так кажіть: "Я вірю, так".
Цар кивнув: "Це не безглуздя, розум в тебе є, однак.
Дам тобі винагороду, бо пораду добру дав.
Хитрість цю зробити згоден. Я вже думав, що пропав.
***
Вість по царству рознеслася, у палац спішить народ.
Й хитра справа почалася: кожен прагне нагород.
Вже такі дурниці бають, смішно їм самим стає.
Цар на те відповідає: "Вірю, все це так і є."
Вже цареві відписали три маєтки, млин, ставок,
Сім кабанчиків на сало й невеличкий хуторок...
Казначей рахує гроші (швидко повниться казна).
— Щось збрешіть ще, любі гості! Пощастить чи ні – хто зна?!
Та бажаючих не стало. Розійшовся вже народ.
Цар добра зібрав чимало. І до того ж без турбот.
Тут хлопчина десь узявся: — Мабуть, спробую і я.
— Де тобі! — Хтось засміявся. — Прокляне тебе сім'я,
Бо залишиться без всього й сам ти підеш голим в світ.
Посміхнувсь він: — Та нічого, — й капелюхом витер піт.
До палат царевих входить: — Здрастуй, царю, ось і я.
Так негарно все виходить, зачекалася сім' я:
Пригадай, минулим літом ти, мій царю, був у нас,
Мандрував тоді по світу, й твій зламався тарантас.
На постій в нас зупинився, срібла віз пообіцяв
І тому я тут з' явився, щоб обіцяне віддав.
— Що? Того не може бути! — В голові щось в тебе є?
— Як таке приємно чути! То півцарства вже моє?
Цар схопивсь: — Та ні, це правда! А самого аж трясе.
— Що забув, то це не вада, срібла віз давай – і все.
Залишай собі півцарства, я й без нього проживу,
А віз срібла – це багацтво, долю виправе криву.
Слово дав – тримати треба. Цар відсипав срібла віз.
— От потрапив я в халепу! Не було таких ще криз!
А боярина старого, що мені пораду дав
Заміню на молодого, щоб казну не роздавав.
Шкода, хлопець вже поїхав, був би справний секретар...
Більш про "вірю чи не вірю" не хотів і слухать цар.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982554
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.05.2023
автор: Денисова Елена