Нам теба жити…

Казала  мені,  мамо,  ти  колись,
Що  доля  моя  буде  веселкова...
Лише,  дитино,  Господу  молись,
Бо  з  ним  і  в  болях  радісна  розмова.
Сказала…  та  у  засвіти  пішла…
Вже  й  милого  плече  мене  лишило.
І  щоби  жити  я  без  вас  змогла,
У  темряві  вишукую    світило.
Ні!  Не  сиджу  самотньо  край  вікна,
Не  плачу,  не  кляну  тужливу  долю.
Не  маю  права  бути  я  сумна,  
Вкладаю  в  рими  слів  рядки  від  болю.
Тумани  розсіваю    по  лугах,
Струмочки  із  горбів  тягну  додолу.
Промінчики  свічу  по  берегах,
Й  забарвлюю  весну  по  видноколу.
І  по  деревах  пишний  ряст  кладу
Та  проліски  малюю  на  поляні.
Тиху  розмову  з  вітром  я  веду
Й  вдихаю  свіжі  подихи  весняні.
Пробуджую  вже  вранішню  зорю
Та  сонечко  з-за  хмари  зустрічаю.
І,  ніби,    життям  заново  горю,
Коли  з  душі  рядочки  виливаю.
 Життя  пишу,  вкладаючи  слова,
Та  кожна  думка  -  дар  небес  безцінний.
Розмова  наших  душ  така  жива,
Її  почерк  глибокий  і  нетлінний.
Кожна  морщинка  –  прожиті  роки.
Як  дорого  вона  мені  дісталась.
Та  виливаю  вам  свої  думки    ….
Й  раділа,  коли  словом  душ  торкалась.      
Свою  весну  для  вас  я  бережу…
Бог  мені    променів  сяйнув  із  неба:
Їх  кожному  в  стежину  я  вложу
Й  попрошу  ще,  коли  буде  потреба.
Лиш  би  розвеселити  тужний  світ,
Усім  сердешним  ласки  уділити
Мені  б  іще  хоч  малість  –  кілька  літ,
Щоб  в  радість  вам  музику  серця  лити.
Я  знаю,  як  розлука  вас  пече,
І  вірю,  що  втомилися  чекати…
Але  ще  трішки,  вже  струмок  тече,
Весна  буде  коханих  повертати.
А  ви  їх  грійте  поки  у  душі.
Нічого,  що  вони  від  вас  далеко.
Для  теплоти  сердець  нема  межі,
У  ній  згоряє  ревна  небезпека.
А  коли  доля  випала  гірка
Й  прийшлося  чорну  хусткупов’язати.
Не  лайте  небо,  там,  із  висока,  
Він  буде  через  сни  вас  потішати.
Повірте,  що  розлука  –  це  міраж.
Навіть,  коли  нема  поряд  людини,
Вона  із  неба  з  вами,  наче  страж,
Вас  береже  від  лиха  щогодини.
Лиш  не  тамуйте  у  собі  сльозу;
Поплачте  вволю,  коли  серце  хоче.
Розчулена  душа  змете  грозу
І  відійде  печаль,  біль  відстрекоче.
І  знову  посміхніться  новим  дням
Нам  з  вами  іще  треба  довго  жити.
Наперекір  всім  грозовим    вітрам  -
Ростити  діток,  будувати  та  любити.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979200
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.04.2023
автор: Marija