Як же хотілось бути їм щасливими,
Хоча були зі скронями вже сивими!
Пили життєве нарізно вино,
Присмачене медами й полином.
Були обоє з непростими долями,
Де радість чергувалася із болями,
І та земля, де кожен слід лишав,
Де тіло гартувалось і душа.
Їх душі теж давно вже стали сивими…
О, як вони хотіли буть щасливими!
Для них самотність карою була,
А очі часто смуток застеляв.
Їх діти підросли, стали крилатими…
Жили, як всі – не в замках із палатами,
Плекали мрію у душі святу:
Долать за висотою висоту.
Вона і він тепер жили надіями,
Що зміниться все іншими подіями:
Що скоро-скоро зміниться життя –
Війни не буде і сирен виття.
Їм ласки і тепла обом хотілося,
Аж поки стежечки їхні зустрілися.
Він пригорнув її своїм крилом,
Аби на цей раз щастя не втекло!
Пташиною душа в нім стрепенулася.
Здалося, ніби молодість вернулася.
Вже не лякав його солідний вік,
Адже у нім проснувся… чоловік!
Хоч сивими були, але красивими,
Чи то літа зненацька ощасливили,
Чи під свою опіку взяв їх Бог?
Ні! В душах поселилася любов!
25.02.2023.
Ганна Верес Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978359
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.03.2023
автор: Ганна Верес