По мотиву відомих перекладів із творчості
Роберта Луїса Стівенсона
1
В Шотландії десь за морями — в далекій-далекій землі,
Де край той гористий з ярами, сховався в туманній імлі;
Де моря пучина бушує об скелі б`ючись кам`яні —
Легенда в людей тих існує, жили що вони не одні,
А пикти* були ще маленькі у сиву колись давнину.
Цвіт вересу рвали дрібненький та мали свою таїну:
Робили напій пречудовий із цвіту в броварні своїй —
Варили тихесенько в змові, а як — щоб не знав хтось чужий!
І дуже смачний був той трунок, як з дивом якимсь заодно:
Богів то напевно дарунок… Давно це було, ой давно!
А верес червоний повсюди так густо стелився тоді
Й безпечно жили оті люди знаходячи радість в труді.
Життю всі безмежно раділи, було їм щасливим воно:
Свій трунок пили, що варили, смачніший за добре вино!
Та щастя не вічним буває, як сонце — не світить завжди:
Шотландський король про них знає, жадаючи пиктам біди.
Задумав їх знищити зовсім — загарбати землі чужі!
І воїни люті невдовзі, гострили сокири й ножі.
Та й рушив король той війною, вбивати щоб пиктів малих
Із війська страшною ордою в бажаннях нещадних і злих!
Убивцям ні краплі не жалко беззбройних було броварів,
Отих — що так вірили палко у вереса добрих богів:
Рубали їх з криком і мовчки, високих таких — як дітей.
Лежали вони, мов листочки, на полі від дужих «гостей»!
А верес ставав червонішим, маленькі тіла, де лягли.
Як кольором ніби темнішим ті пикти любов віддали —
Любов ту останню-останню, що в жилах у їхніх текла:
Віддавшись страшному стражданню — кровили маленькі тіла.
Топтали їх — коней копита, ряд мертвих — лежав на живих.
Та буде когорта вся вбита — когорта тих пиктів малих…
Закінчилась бійня жорстока. Супротиву ворог не мав,
Лиш ямку таку не глибоку для кожного пикта копав.
І ось вже маленькі горбочки між вересом є на землі.
Відсуні якісь там рядочки де пикти спочили малі.
Осінні дощі їх зрівняють, пилюкою вітер змете.
Ніколи вже люди не взнають, що плем`я жило тут просте.
Бо час не стоїть же на місці та й зовсім не знає біди:
І знов, як в червоній колисці, вже верес розквіт, як завжди.
Та квіти ніхто не збирає, щоб трунок варити п`янкий.
Ніхто і пісень не співає — нечутно більш голос дзвінкий.
Нема броварів вже маленьких. Обсипеться скоро і цвіт
Отих квіточок червоненьких. Лиш вітер їх візьме в політ.
Зосталися тільки горбочки, що верес в собі приховав
І ніби над ними віночки із стебел своїх заплітав.
2
Король ось поїхав шотландський оглянути землю свою.
І якось збагнув він зненацька: чого ж я той трунок не п`ю?
Тут вересу так забагато — безмежно повсюди росте! —
Не знала натура пихата, що рішення дуже просте.
Та раптом його посіпака, що поруч тирана ішов,
Вдивлявся кругом, як собака й помітив прихований схов:
В розколині поміж каміння, двох пиктів живими знайшли.
Проклятим було це везіння — їх витягти швидко змогли.
Знайшлися там батько із сином — останні вони броварі!
Живими зосталися дивом — в печері жили на горі.
Один вже був дуже старезний, другий ще не знав бороди.
Та мали тягар величезний зазнавши багато біди!
Дивився король на них грізно аж ніби скипів на сідлі
І погляд його, той залізний, побачили пикти малі.
Звелів їх на кручі поставить — над морем, що вічно шумить:
«Не смійте ви, пикти, лукавить! Все чесно тепер розкажіть!
Хотів би я мати ваш трунок, тож слухайтесь ви і мерщій!
Вам буде тоді порятунок, по волі, по добрій моїй:
Тоді відпущу вас живими — навчіть готувати других.
Клянуся словами своїми! Як ні — не залишу в живих!»
Поглянули пикти довкола — поглянув і батько, і син.
У батька, лиш посмішка квола, над клекотом грізних пучин.
Ось голос старого писклявий, почув душогубний король:
«Так, звісно, володар, ти правий! Віч-на-віч сказати дозволь:
Усе б розповів я охоче та поряд зі мною мій син!
Йому, як дивитимусь в очі? Лишуся я краще один!
Не зможу я поруч із сином відкрити свою таїну.
Нехай же він краще загине, бо знаю я правду одну:
Життя він не дуже цінує, лиш старість це може пізнать.
Тому що, давно вже існує і старості є що втрачать!
А молодість мало пізнавши, не матиме втрати ніяк.
Лиш старість бажатиме завше, прожити хоча б і от так.
Зв`яжіть же ви сина міцніше та й моря віддайте воді.
Його я не бачив щоб більше то все розкажу я тоді!»
Хлопчину скрутили уміло — зробили, що батько сказав
Й маленьке дитячеє тіло схопивши вояк розгойдав
І кинув у хвилі кипучі, об скелю що билися злі.
Лишився лиш батько на кручі — останній вже пикт на землі!
Дивився на пінне він море аж сльози блищали в очах.
Та горе — тепер вже не горе: тому, що загублено страх!
«Послухай тепер же старого» — так батько сказав королю:
«Боявсь я за хлопця малого, а я — все що хочеш стерплю!
Тортури ти можеш чинити, бо кара мені не страшна.
Та трунку тобі вже не пити: зі мною помре таїна!»
*Пикти — колись жили в Шотландії до приходу
скоттів і по переказам були дуже малі на зріст.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978253
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.03.2023
автор: Шарм