Срібний дощ…
Щось згадалось… знов сивая злива
Застилала тобі у пустелі піщаній собою…
Срібний світ…
Не кохалось, бо була щаслива,
Що тебе у постелі кохали… змагались в двобої,
Затинались, знічев’я, стенали та рвали
На шматки один одного… порвані, голі та босі…
Срібний світ…
Недоступні шматки та деталі,
Бо не ми то були, ми ж ще осторонь, нібито, досі…
Срібний дощ…
Золотий – то не наше. Ми в сріблі
Диких поглядів та здивувань у людей луноликих.
Ти не зможеш прийти,
Я залишусь загиблим
Осторонь, без історій цікавих, захоплень великих.
Срібний дощ
Місяць нам дарував, як востаннє,
Опаливши всю шкіру, немов неживу і несправжню…
Я все срібло зібрав, залишилось кохання,
Що комусь – все життя, а комусь лише попіл зневажень.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977549
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.03.2023
автор: Володимир Науменко