А в ті дні усі Злі Духи,
Меніто всіх бід, злякавшись
Мудрості, що в Гаявати,
З Чібіабосом братання,
Заздрі до такої дружби,
Слів, учинків благородних,
Зрештою союз уклали,
Щоб обох їх погубити.
Часто мудрий Гаявата
Чібіабосові радив:
«Будь, мій брате, біля мене,
Щоб Злі Духи не вразили!»
Чібіабос безтурботний,
Чорним кучером струснувши,
Із дитячим сміхом мовив:
«Не хвилюйсь за мене, брате,
Зло не зблизиться до мене!»
А як Пебоен, Зима зла,
В лід стягла Великі Води,
І сніжинки вниз кружляли
Просто в зблякле листя дуба,
Сосни стали як вігвами,
Й тиша землю всю покрила,
Взявши стріли й снігоступи,
Не скорившись осторозі,
Не лякаючись Злих Духів,
Рогача пішов шукати
Самотою Чібіабос.
Прямо крізь Великі Води
Перед ним проскочив олень.
З вітром, снігом Чібіабос
По льоду за ним погнався,
Буйний в пристрасній нестямі
І в захопленні мисливськім.
А внизу під ним Злі Духи
У засаді вже чекали,
Лід зламали ненадійний
І його на дно втягнули,
У пісок заривши тіло.
Унктагі, води володар,
Що був богом всіх Дакотів,
Утопив його в озерній
Глибочіні Ґітчі Ґумі.
З узбережжя Гаявата
Крикнув зойками страждання
І таким плачем жахливим,
Що бізон спинивсь, почувши,
В преріях вовки завили,
Грім розкотом десь далеко
Відгукнувся: «Баїм-Вава!»
Чорна фарба на обличчі,
Голова плащем покрита, –
Так він плакав у вігвамі,
Плакав сім протяжних тижнів,
Виливаючи скорботу:
«Він помер, музика любий,
Від усіх співців найкращий,
Відійшов від нас навіки.
Він наблизився до Майстра,
Майстра музики всієї,
Майстра співу неземного!
Чібіабосе, мій брате!»
І зажурені ялини
Над ним лапами махали,
І над ним шишки гойдали,
З ним зітхаючи, втішали,
І мішали з його плачем
Їхні скарги й нарікання.
Вже й весна, та пуща марно
Чібіабоса чекала;
І зітхала Себовіша,
Очерет зітхав у лузі.
І сіалія Овайса
На верхах дерев співала:
«Чібіабос! Чібіабос!
Він помер, музика любий!»
Дрозд Опечі на вігвамі
Все співав без перестанку:
«Чібіабос! Чібіабос!
Він помер, співець найкращий!»
А вночі по всьому лісі
Все жалілася дрімлюга,
Все стогнала Вавонайса:
«Чібіабос! Чібіабос!
Він помер, музика любий,
Від усіх співців найкращий!»
Тож всі Меди, ворожбити,
І Вабени, чародії,
Ще й провидці Джосакіди, –
Всі прийшли до Гаявати,
Дім Священний збудували,
Щоб його біль вгамувати.
Йшли погребною ходою,
Кожний торбу ніс чаклунську,
Шкури видр, бобрів і рисей,
Повні коренів цілющих,
Повні ліків сильнодійних.
І почувши їхні кроки,
Гаявата плач притишив,
Чібіабоса не кликав,
Не питав й не озивався,
Тільки голову відкривши,
Змив з лиця жалобну фарбу,
Змив повільно, у мовчанні,
І повільно, у мовчанні,
Він зайшов в Вігвам Священний.
Там дали напій магічний,
Нама-вуск, напій із м'яти,
І Вабено-вуск, з дирвію,
З коренів і трав цілющих,
Били в бубни й брязкотіли,
І то хором, то окремо,
Заклинань пісні співали.
«Сам я, сам, сюди погляньте!
Це Орел могутній сірий,
Слухайте ворони білі,
Грім мені допомагає,
Духи скритні помагають,
Голоси їх можу чути,
Скрізь у небі я їх чую!
Можу силу, брате, дати,
І зцілити, Гаявато!»
«Хай-о-ха!» – це хор озвався,
«Вейха-вей!» – це хор містичний.
«Змії, то мої всі друзі!
Шкіру яструба трясу я,
Манґ-гагару можу вбити,
Твоє серце можу вразить!
Можу силу, брате, дати,
І зцілити, Гаявато!»
«Хай-о-ха!» – це хор озвався,
«Вейха-вей!» – це хор містичний.
«Сам я, сам, пророк провісний!
Мовлю і вігвам трясеться
Дім Священний жахом трусить,
Руки скритні його трусять,
Як іду, топчу я небо, –
Гнеться з тріском піді мною!
Можу силу, брате, дати,
Встань, скажи щось, Гаявато!»
«Хай-о-ха!» – це хор озвався,
«Вейха-вей!» – це хор містичний.
Потім обтрясли торбами
Голову у Гаявати,
Танцем чарів оточили, –
І він звівсь хирний, змарнілий,
Мов збудився зі сновиддя,
І зцілився від безумства.
Як ті хмари зникли з неба,
Так з думок пішла скорбота, –
Весь його мінливий смуток.
Як той лід розтав на річці,
Так і в серці розтопились
Всі його жалі й страждання.
Потім з водної могили
Чібіабоса позвали,
Із пісків у Ґітчі Ґумі
Звали брата Гаявати.
І були такі могутні
Чари плачу й заклинання,
Що він чув їх, хоч лежав там,
У глибинах Вод Великих.
Він з піску піднявсь і слухав,
Чув він музику і співи,
І прийшов, покірний зову,
Просто до дверей вігвама, –
Та ввійти йому не можна.
Там йому крізь шпарку в дверях
Подали палке вугілля,
Владарем Країни Духів,
Мертвих Владарем зробили,
Наказавши, щоб для мертвих
Він вогонь розвів з вугілля,
Ватру для нічних привалів
В їхніх мандрах одиноких
В царство вічності Понема,
В Потойбічності країну.
З селища свого дитинства,
Із домівок, де був знаний,
Мовчки рухаючись лісом,
Начу закрут диму плинний,
Чібіабос зник поволі!
Де ішов – гілки не гнулись,
Де ступав – трава не м'ялась,
І торішній лист опалий
Не шелепав під ногами.
Так чотири дні ішов він
По щляху, де ходять мертві.
Їв суниці, мертвих їжу,
Перетнув печальну річку
На розхитаній колоді,
В Срібне Озеро добрався
І в Каное Кам'яному
Плив до Островів Блаженства,
В тіней і примар країну.
В цій мандрівці неквапливій
Безліч духів стрів ослаблих,
Що під гнітом задихались, –
Гнітом стріл, дубин і луків,
Хутра, казанів і кухлів,
З їжею, що їхні друзі
Їм дали в самотні мандри.
«Ах, чому живі, – жалілись, –
Гніт на нас цей положили!
Краще йти було би голим
Краще йти було б голодним,
Ніж нести тяжку цю ношу
В наших довгих втомних мандрах!»
З дому вийшов Гаявата,
Йшов на схід і йшов на захід,
Вчив вживанню трав цілющих,
Вчив де брать протиотруту,
Вчив, як лікувать хвороби.
Так уперше смертні взнали
Всі Медаміна секрети,
Дивне вміння лікувати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977412
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.03.2023
автор: Валерій Яковчук