Не молода, повнувата жінка кружляла в такт музики по освітленому п’ятачку танцювального майданчику ресторану. На ногах зимові чоботи до колін. Одягнена у теплу трикотажну сукню, що не приховувала її живота та округлих стегон.
Їй сьогодні п’ятдесят. І чоловік наполіг – підемо в ресторан. Вона відмовлялася, ні одягу святкового, ні взуття. Уся одежа проста, зручна, тепла. Та коли він сказав, що кожна людина заслуговує на свято – погодилася. Знайшла серед речей щось більш-менш пристойне.
Ресторан вибрали не надто розкішний. Радше – кабак. Так колись вони називали подібні заклади, з невибагливою кухнею, де можна випити і потанцювати під низькопробних лабухів.
Місто тонуло у холодному, дощовому, вечірньому мороці січня. Місцевий люд, проходячи повз заклад, дослухався до веселих звуків музики. «Бач, знов донецькі гуляють», – сказала одна жіночка іншій, минаючи жовтий відблиск широкого вікна. «Де тільки гроші на гульки беруть?» – одказала інша і обоє зникли за рогом дев’ятиповерхівки.
Зал ресторану був небагатолюдним. Троє роботяг, що забігли «на пиво» після роботи. Мабуть, виставлявся один із них.
Біля стійки, з бокалом мартіні, молода дівиця в ботфортах і тонкій туніці, яка сповзала з одного плеча, провокативно демонструючи бретельку ліфчика. Дівиця інколи поглядала на роботяг, визначаючи ступінь їх сп’яніння та готовності до пропозиції надання найдревніших на землі послуг.
За столиком біля вікна – чоловік. Він дивився з подивом на дружину, яка кружляла по танцювальному майданчику.
Уже два місяці, як вони перебралися в Хмельницький. А починаючи з початку війни, де їх тільки не було. Бо, втікаючи з Луганщини, не мали ніде ні родичів, ні друзів. Змінювали міста, квартири за наймом, роботу. Шукали те місце, яке зможе стати домом. Їх новим домом, бо розуміли, там – дому уже немає.
Спочатку боялися їхати на Західну. Хоч і були проукраїнських поглядів, проте розмовляли російською. Намагалися розмовляти українською, та окрім загальновживаних фраз «дякую», «добрий день», «до побачення», не запам’ятовувалося інших слів, хоч плач.
Більше уваги мові почали надавати тоді, як дочка у Києві познайомилася з молодим чоловіком з Хмельниччини. От тоді і перебралися в Хмельницький. Житло дешевше і роботу можна знайти. А дочка залишилася з хлопцем у Києві.
«Напилася, та й весело їй, – сказала офіціантка прибиральниці, кидаючи косі погляди в зал, – що їм війна? Наші там воюють, а вони тут по ресторанах відсиджуються».
Чоловік, що самотньо сидів за столиком, подивився на танцюючу дружину. Далі потягся до пляшки, налив собі коньяку, перехилив. Колупнув виделкою салат в тарілці. Знову налив. Він не поспішав приєднуватися до дружини. Треба дати їй час оговтатися. Бо те, що вона пішла танцювати сама, свідчило лише одне – вона надто збуджена.
Хай танцює. Їй сьогодні можна усе. До того ж, вона не танцювала довгих одинадцять місяців.
Жінка на танцювальному майданчику ходила в такт музики по колу, вихляла стегнами, підіймала високо вгору руки. А потім, коли руки опускалися вниз, швидким помахом змахувала сльози і знову підіймала руки догори.
Вона зовсім не думала, що її може хтось побачити чи осудити. Вірніше, їй було байдуже, осудять її, чи ні. У неї сьогодні приголомшливий день. Тільки що телефонувала дочка з Києва. Доччині слова стали для неї, наче відро холодної води на розпашілу голову. Вони змусили подивитися на життя інакше. Вона раптом усвідомила, що усе найкраще – попереду. Її майбутнє викристалізувалося разом зі словами: «Поздравляю, мамочка. Скоро ти станєш бабушкой».
Жінка щасливо усміхалася, витирала сльози і танцювала, розкинувши руки, ніби хотіла обійняти увесь світ.
21.01.2023 із циклу «Невигадані історії війни»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972044
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.01.2023
автор: Мазур Наталя