Печалями умилися завчасно ми,
І відчаю сонетами негласними.
Не відаю, не чую вже, не властую –
І баста – нам, і каста – ми.
В безодню ми повільно разом падали,
Троїлися церковним тихо ладаном,
Й чия вже тут безвладна влада? – ми
Себе пізнали, ставши – градами!
Упали швидко ми – і квітковбивцями,
Окови били ми – та не щасливцями! –
Окопи рили ми – та не солдатами.
Я буду кращими – твоїми ґратами!
Я буду кращою – твоєю вічністю,
Не триголовою з книжок магічністю –
Реальністю, буденністю і звичністю –
Твоїм секретом буду, твоєю хитрістю.
Та вже не та пора, що час за ліки є –
Душа з концтабору земні поклони б'є.
Це хворе небо сльози ллє і ллє,
Ця хвора тиша – все твоє й моє.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962670
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.10.2022
автор: Макс Дрозд