Тернисто лягла кропива на дорогу,
гуляє у лісі вітер дурний,
обпалені ноги болять аж нівроку,
і щоки хапають рум’янець рясний.
Тіні живуть тут ошатні у листях,
вітаються радо й не знають біди,
носять червінне на шиї намисто,
й плетуть все дорогу з трави-кропиви.
Завивають в гаю вони рівно опівніч,
І несеться їх танець в духмяний кураж,
як приходить пора у зірках мерехтінні,
ніч чорнява несе у руці свій алмаз.
Його звуть місяць ясний,
він торує всім путь,
світло кидає власно,
і толоче всім тіням ось таку свою суть:
«[b]І немає крім неба і землі як такої,
основи всім тіням такої близької,
бо релігії пишуть устав для мети -
отримати владу,а при владі раби[/b].
Не ставайте такими, не будьте дурні,
не вникайте в слова, що служать хвалі,
не живіть в лицемірстві, не звикайте брехати,
ви всі рівні богам, вам правду казати».
Чи внімали, чи вслухали,
сповідь місяця вони,
тіні, що дурливо танцювали,
й музику їм грали цвіркуни.
«Ми все знаєм, ми все чули,
не турбуйся батько ти,
цю науку не забути,
в люди будем ми це все нести».
І все озеро шипіло,
люпотіло від тіней,
вони стрибали у воду,
через цвіття орхідей.
Шабаш той гудів до ранку,
і не пам’ятав уже й ніхто,
золотий відлив серпанку -
сонце по небеснім обрії плило.
Місяць же і досі сходить ввечері щораз,
як приходить ночі тихий час,
й усміхається він людям, дивлячись з гори,
на вкриті тінями, вишневі хутори.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961508
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.10.2022
автор: Римма Іляшенко