"ЩО ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ"
(по одноіменному оповіданні
М.М.Коцюбинського " Що записано в книгу життя")
І
Злізла баба із печі́
(заслабла онука)
Десь у за́кутку послалась,
Дивна життя штука.
Між дверима й миснико́м
На тонкій ряднині
Товчуться онуки й миші
По ній й картоплині,
Що замерзла, як вона,
Й довгими ноча́ми
Лежить і легенько стогне
Всохлими грудя́ми.
-Ох! Деж ділась моя смерть,
Про бабу забула,
Семеро дітей скосила..,-
Й тут з лавки почула:
-От нема на вас сконання,
Не даєте спати!, -
То невістка почала́
Сердито бурчати:
-Нема!, - каже в тон невістці,
Облизує ясна,
-От кисленького б хлепнути
Й розсолу.., - Нещасна.
От кому вона потрібна?
Життя з'їло сили,
Як лушпиння із картоплі
У куток забили.
Усім баба заважає,
Та з шкури й кісток,
Присохлого живота
Чути голосок:
-Мо-лоч-ка!...
Невістку трясло від сміху
Грудьми, лицем й животом,
Баба у кутку кривилась
Лежачи́ під мисником.
-Ноги приберіть!,- кричала,-
Не дам ради порохам,
Зараз викину вас в сіни
От так разом із сміттям!
Питали малі онуки:
-Бабо! Коли помрете́?,-
На шиї тяга́ли зморшки,
Ще цікавило їх те:
-Чи пташкою душа з вас
Буде вилітати?,-
Й починали кришки з хліба
В очі засипати.
ІІ
Голосно невістка з сином
Про смерть говорили:
-От помре, а чим ховати?,-
Й видатки підбили.
Розвага одна у баби,
Курка зозуляста,
Лиш не зачинили двері,
(вона гостя часта)
Витягне коротку шию
Й на кришки́ чекає,
Баба витягне долоню,
Курку пригощає.
Клянуть курку:
-Щоб ти здохла!
-Краще б мене кляли,
Щоб скоріше з цього світу
Вже мене забрали.
Міркувала щось там баба
Днями і ноча́ми
Нарешті перемоглася:
- Сину! Йди до мами.
Сядь, Потапе, коло мене, -
Він не́хотя звівся,
На лаві під мисником
Проти мами всівся.
З чоботом перед очима
-Пора вже вмирати.
-Знову кликати попа?!
Лиш гроші давати!
-Не треба мені попа,
Бог і так простить,
Ти мені допоможи,
Як смерть не спішить.
Потап підняв брови.
-Що ви там сказали?
-Одвези мене у гай,
Морози вже стали.
Не треба багато бабі,
От раз-два дихнула
Тай швидко заснула.
Не хотів слухать, та слухав
-Гріха́ не буде́...
У гаю́ чисто і біло,
Швидко смерть прийде.
Дерева, як свічі в церкві...
Засну, не осу́джу.
Й Матір Божа не суди
Сина, а нужду...
Все пройшло. Я від життя
Нічо́го не жду.
-Не верзіть казна-чого́,
Дає Бог життя
Прийде час й у вас настане
У небо взяття,-
Гнав від себе думки син,
А вони рої́лись:
-От нащо́ життя старому,
Вже б заспокої́лись.
Старе листя опадає,
Росте молоде,
Так було́, так є, так бу́де
Все вперед іде.
ІІІ
День був тихий і важкий,
І мати мовчала.
-Ну, опам'ятались вже?
-Що кажеш?,- спитала.
-Вже забули ті дурниці?
-Ох... поможи , сину...
-Знов бере́тесь за своє́?!
-Одвези, хай згину.
А тоді присів і каже:
-Самі захотіли?
-Сама.
-Добре поміркуйте!,-
Й всі зашаруділи.
-Треба літепло загріти
(обряджати бабу в смерть)
-Сорочку чисту дістаньте
(не одіти ж бабу в дерть).
Лежала баба на лаві
Суха і маленька,
З хрестиком на грудях,
Як курка сивенька.
-А може б ви теє..,-
Тихо захитала,
Цілували усі бабу
Злегенька крихтала.
Потап послав по верету
-На́що тобі?
-Треба!
-Гляди назад поверни,
Вона ж йде до неба.
Потап взяв маму на руки
І поніс у сани,
На санях було сінце
(трохи м'якше стане).
-Добре, бабо, вам?,-
(не мамо),
Але не поправив,
Коняка рушила задом,
Син ходи прибавив.
ІV
Їхати три верстви бу́ло,
Ніч впала одразу
Мовчали. Що говорити,
Рушити образу?
Між нуждою й живим тілом
Мами в зимних са́нях.
-Чи хочете чогось?
-Га?,-
А думки в терзаннях,
Не помітили коли
Обступив їх гай
-Не змерзли?,- спитав у баби,
-Ні. Хватить, ставай.
Баба хотіла піднятись
-Пождіть ще, полежте,-
Вибрав місце біля дуба,
-Тут добре буде́,
Краще ніж у церкві
(ніхто й не знайде).
Наніс сіна, зробив ложе
Поклав стару навзнаки́,
Накрив ноги веретою,
Та віддала в дві руки.
-Не треба... візьми додому,
В хозяйстві придасться,-
Та роздумав і прикрив
Маму від ненастя.
Руки витягла покірно
Поверху ряднини,
Склав, як у мерця на грудях,
Й свічку від дитини
Прийняла́ між пальці мати.
-Щоб іще зробити?,-
На коліна став у сніг
Господа молити:
-Простіть мене, мамо...
-Нехай Бог прощає
І вдруге, і втретє..,-
Й далі промовляє:
-Не ріжте курки-зозулі,
Бо буде́ нести́ся,-
Й з напівзгаслого у баби ока
Сльози полили́ся.
V
-Тепер все?,- він встав на ноги,
Вклонився й по сні́гу
Побрів швидко до сане́й,
Вдарив, додав бігу,
Озирнувся, свічка рівно
І тихо палала,
Немов зірка з інеєм
В снігу спочивала.
Стало легко.
-А но! Стер-во!.,-
Й хитався, мов п'яний,
Тут прийшов йому на пам'ять
День в дитинство вбраний.
То була проста неділя,
У сонці хатина,
Чиста, біла сорочина
Й з пиріжком дитина...
Гарно, як тато померли,
Багато людей,
Їв капусту, пахло медом...
Наївся в день цей.
По небу пливла хмарина,
Увесь аж здригнувся,
Може мамина душа?
Назад озирнувся.
Думки ринули назад,
Лежить в гаю́ мати,
Як підстрелена пташина,
Й в сльозах замерзати?!!
Тільки свічка плаче з нею,
Капа віск на руки,
Хіба може людське серце,
Знести такі муки?!!
Нараз йому стало душно,
Озирнувсь навколо...
"Одна у нас мати й смерть,
Шануй батька сво́го..."
-Ану! Стер-во!,-
І почав сани розвертати,
Тай понісся у туман,
Серед клаптів снігу,
Бо не владний простий люд
До Божих днів бігу.
08.09.2022 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959123
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.09.2022
автор: Олекса Терен