Не ловила метеликів сачком, не препарувала найяскравіших з них голками, не ховала в кишені осколки зірок, що падали з неба, не впивалася жадібно чужою вродою, не шукала відмовок там, де їх і не могло бути, не просила... Не просила! От і перше прозріння, як результат самоаналізу: не просила!
Де твоє щастя, дівчинко? Кому ти його позичила? Чи не його ти розтоптала, коли на пальчиках обходила боком власну долю, бо боялася в ній наслідити? Акуратна аж до психозу.
Тобі казали: будеш там однією з кращих! А ти сіяла сумнів і відмовлялася навіть прийти. Тобі казали: ось світ, він мріє впасти до твоїх ніг! А ти озиралася довкола, – та ж тут так тісно! Краще я посуну свої ноги, щоб світові було куди падати. Тобі несли оберемки квітів, – цвіти між ними, дівчинко, найяскравішими барвами, милуй око! А ти бігала з глеками, носила чисту воду, підсипала у вази цукор, щоб надовше зберегти їхню свіжість, та так і не набулася у квітучому затишку. А потім – зігрібала в жменю крихти своїх нещасть, дрібненькі зовсім, бо не падають великі нещастя на того, хто не навчився смакувати щастям. Збирала їх і ховала в серці, наче в позолоченій шкатулці, як найбільший свій скарб. І закривала на сто замків!
Мої маленькі нещастя тільки мої! – казала ти, – як майстерно я вмію з ними поратися, боротися з ними. Не вірите? То подивіться, де вони? Їх не видно, вони надійно заховані в дорогоцінній шкатулці, запаковані в коробочку переконань, а та коробочка ще в одну коробочку і ще одну, і ще, і ще… І все це щедро пересипано пінопластовими кульками мовчазного схвалення і обмотано скотчем часу. Хіба ж я не молодчина? – Підсумовувала ти. Та від цього нещасні твої нещастя робилися ще нещаснішими, замаринованими незбагненною порожнечею, неосяжною самотою.
Допомога? А що це? Ах, те, про що потрібно просити? Ні, не працюю з таким матеріалом.
Здається, дівчинко, ти й себе помістила у ту шкатулку і маринуєшся у власних соковитих бідах. Самостійна аж до психозу.
Не вір, не бійся, не проси! – це тюремні закони, що писані не для розґратованих. Але ж гордість? Ну добре, добре, гордість – пані надто вперто переконлива і надто переконливо вперта, та що коли просити і не потрібно, коли щастя падає з небес, тільки встигай розкривати долоні й ловити? Що тоді стримує тебе, щоб не кинутись у вир найчуттєвіших подій, найсолодших емоцій? Що не дозволяє натиснути кнопку пуску для свого запланованого життя?
Віддайте найбільший шматок торта іншим, бо мені буде незручно їсти його на публіці. Так смішно та сумно водночас – самопожертва як прояв психозу.
Ти не зривала квітів на чужих клумбах, не проходила байдуже повз розсипані на ринку мандарини, не ув’язнювала в сірникових коробках хрущів і світлячків задля забави, не закінчувала розмову першою, щоб не залишати у душах осаду, не просила… Не просила!
Дехто вважає, що гордість свідкує про гідність людини. Інші ж вважають, що це свідчення духовного та етичного падіння. І у обох сторін є переконливі аргументи – безумні переконання безумного людства. Обирай сторону!
[i]12.2016[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953033
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.07.2022
автор: Гриць Янківська