Так, ти залишишся тут навіки, серпневою задухою, струменем світанкового сяйва, перекошеними, затертими, підпертими вітром шибами, плямами від крапель дощу і душ, що прагнули ввірватися в твоє тіло, чи то пак вирватися зі своєї драглистої оболонки, та розбивалися об кригу віконної незворушності, гардинами, на яких ускладчалися і без того складчасті лиця родом аж з химерної прірви гротеску свідомості, загустілою пилюкою полиць, долілиць оберненими пожовклими книгами, крижмою, що колись білосніжна кутала твої крихітні ноги, а згодом – кутала твою недоспілу мудрість у засушеній пуповині, наготою відбитку тебе сплячої, витисненому, вилежаному, випещеному на незастеленому ліжку, вщент розтрощеною, недозбираною копілкою пам'яті, вщерть набитою непророслими крилами периною, нестерпністю паралізованої годинникової стрілки, віршами і віросповіданням, що ними просочилися ці вимучені стіни, вимушеністю тріщин на них, кожною шпариною осиротілої підлоги, важкістю посивілої стелі, Стелло, ти так і залишишся тут навіки, окутана павутиною нікимнепрочитаності.
Стелла – з латинської "зірка", "зоряна"
[i]13.07.2017[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952399
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.07.2022
автор: Гриць Янківська