Я цілую фото твоє в рамці,
А ти цілуєш і кладеш в кишеню,
Я думаю чому так могло статись?
Що стали ми звичайною мішенню.
Ми стали серед квітів бур'яном,
Який з корінням швидко виривають;
Для друга,для сусіда ворогом,
Якого з кола дружби виганяють.
Я дивлюсь на зорі серед ночі,
А ти під ними і не засинаєш,
Як сталося,що наші світлі очі?
Кожен десь війну в собі тримають.
Тримають біль і порожнечу й горе,
Не в силах більше муку цю нести,
У них це небо в пам'яті просторе,
А тепер під ним на крові маки проросли.
Я благаю в долі тобі сили ,
А ти для мене в боротьбі за мир,
Чому так скоро " нас" забрали, милий?
І рахувати змусили щоранку дні війни.
Рахувати смерті, рахувати кулі,
І сповинати душу у над сумний тягар,
Забирають щастя , забирають волю,
Забирають спокій від землі до хмар.
Я молюсь за тебе, нехай палає серце,
А ти не забуваєш про любов мою,
Вона в жорстокім бою стане оберегом,
Почуєш серед злоби в свої душі "люблю".
Й любов ще запанує в усіх місцях країни,
Вона всі відбудує зруйновані мости,
Заростуть свободою , і волею руїни,
І біля мене завжди будеш тоді ти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950389
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.06.2022
автор: Вікторія Павлюк