Якось, у печалі ночі, як від втоми закривались очі
Від читання дивовижних та давно забутих книг,
Вже збирався я заснути, як почув я раптом гуркіт,
Ніби обережний стукіт, стукіт у дверях моїх.
Подорожнього то стукіт...гуркіт у дверях моїх -
Тільки це, і більш ніщо.
Ах, я чітко пам’ятаю, зиму з млою небокраю,
Як вуглинки догоряли, танцювали у вогні.
Марно я чекав на ранок, що спасінням є світанок
Від печалі та скорботи - втратив я свою Ленор -
Діви, що у сяйві світла, янгола, що знищить мор.
Втратив я навік Ленор.
І у шовкових завісах шелест тихий та незримий,
Манить, вабить та жахає як не міг раніш ніхто,
Аби серце заглушити, тихо став я говорити:
Подорожнього то стукіт...гуркіт у дверях моїх -
Гостя пізнього то стукіт....гуркіт у дверях моїх-
Тільки це, і більш ніщо”.
Зараз духом я зібрався, і вже більше не вагався
“Сер”, - сказав я, “або пані”, чи не будете ласкаві
Вибачення дарувати, адже я збирався спати,
І здавалось, що наснився обережний стукіт ваш,
Так як тільки схаменувся, враз до двері доторкнувся!
І як тільки я сказав це, двері відчинять пішов -
Там пітьма, і більш ніщо.
Довго у пітьму вдивлявся, тихо я стояв, боявся,
Сумнівався та вагався, як з живих раніш ніхто,
Тільки тиша резрушима, і пітьма знов нескорима,
І лиш слово пролунало, тихо я сказав “Ленор!”
Враз відлунок схаменувся, знов почув ім’я “Ленор”
Тільки це і більш ніщо.
Як вернув додому тіло, вже у грудях все горіло,
Знов у вухах задзвеніло, ніби звуки буревію.
“Певно” голосно сказав я “чую то вікна я стукіт”
Тож піду та перевірю, таємницю я розвію -
Серце власне втихомирю, таємницю я розвію -
“Вітер це, і більш ніщо”
Рухи мої були вправні - я відкрив негайно ставні,
І зайшов величний Ворон, звір минулих моїх днів;
Мене зовсім не вітавши, перед мною не поставши,
Він одраз уверх здійнявся, полетівши до дверей -
Тихо сів на бюст Паллади, прямо зверху од дверей.
Тихо сів, і більш ніщо.
Потім чорний як ніч Ворон, мій сум посмішкою змінив,
Через те, що був суворий і обличчя не втрачав.
“Тож я певен, ти суворий”, і додав я “та смілий,
Чудернацький старий Ворон, що спустився з темних крон -
Розкажи мені, як звати того, хто прийшов з Плутона схрон”
Каркнув Ворон “Ні за що!”
Як я сильно здивувався, адже Ворон враз озвався,
Тільки відповідь невірна, нісенітниця якась;
Не погодитись не можна, що людина не спроможна
Ніччю Ворона зустріти, що на двері може сісти -
Понад бюстами злетіти, і на двері тяжко сісти,
І сказати: “Ні за що”.
Та сидів він, так самотньо, раз за разом говорив
Слово, від якого дух тремтів, ніби він так і хотів.
Більш нічого не сказавши, чорні крила заховавши,
Він сидів допоки стиха не сказав я “слабка то втіха
Як покинули всі друзі, не покине більше лихо”
Каркнув Ворон “Ні за що”.
Відповідь чітка і вірна налякала так нестримно,
“Безсумнівно” знов сказав я, “знаєш слово ти одне,
Що вхопив від свого майстра, що весь час лиш переймався-
Гнаний сумом та ненастям мріяв він, що все мине,
Поки смерть замість надії до серденька пригорне
Каркнув Ворон “Ні за що”.
Знов на птицю подивившись, і у посмішці скривившись,
Я підсунув вперед крісло, сін нвпроти гостя я
Я почав сплітати думи та питав себе без суму,
Так сидів і думав думу що то звір минулих днів -
Чом безжальний та похмурий, злісний звір минулих днів
“Ні за що” лиш прокряхтів.
Повний роздумів сидівши, та ні слова не зронивши,
Я вдивлявся в очі птиці, що блищали лиш вогнем.
В оксамиті розчинившись, та на подушці вмостившись,
Став я думам віддавались, та печаллю умиватись -
М'якість, що від оксамиту, дім у світі весь омитий
Не відчує ні за що.
Та в кімнаті потемніло, та й повітря втяжеліло,
Мов з кадилом Серафим в дім до мене враз прийшов.
“Я людина”, прокричав я “І забути неможливо
Спогади, в яких живе Ленор!”
Тож прошу я в тебе ліки, щоб забути лиш Ленор!
Каркнув Ворон “Ні за що”.
“Чи пророк ти?”, шипотів я ”Ти із пекла лихо!,
Рятівник мій, хоч би із пустелі птах!
Прилетів ти, і знайду спасіння я в твоїх вустах!
“Розкажи мені, о друже, скоро стане все байдужим?
Чи знайду своє спасіння я у місті Галаад?
Каркнув Ворон “Ні за що”.
“Геть лети, ворожий пташе”, прокричав я знов не слабше,
“Повертайся знову, ворон, до Плутона темних схрон!
Забирай чорняве пір'я, разом з ним моє зневір'я!
Подаруй мені самотність, подаруй знов безтурботність!
Та із серця дзьоб свій вийми, геть лети, махнувши крильми!
Каркнув Ворон “Ні за що”.
Так, ні разу не заснувши, крильми навіть не махнувши,
Сидить ворон на Палладі, прямо зверху од дверей.
Стереже мене, мов демон, у очах в якого темно,
Тінь лише, що на підлозі, його знову видає.
У душі моїй нема вже світла, там залишилось ніщо.
І від цього чорний ворон не врятує ні за що.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950320
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.06.2022
автор: Mary Mortem