Йшли двоє десь в далекім краї.
Та ні, летіли, а не йшли.
Чи часто отаке буває,
щоб двоє, як одно, були.
Світили зорі, ніч палала.
На схід ішли, летіли вдвох-
людська осуда здоганяла.
Та так любить судив їм Бог.
Любить… Не мали супокою…
Світили щастям тут і там,
ділились радістю з юрбою
і посміхались ворогам.
І кожен п‘ятий або другий,
хто камінь у руці тримав,
не міг стерпіть таку наругу
і руку тихо опускав.
Летіли двоє. Ніч сіріла
і поливала їх дощем.
Та не могла змочити крила,
укриті ніжності плащем.
Летіли… Сіяли правічне:
Весняну квіть, цілющий дзвін,
щось праслов‘янське, щось античне.
Удвох - одно. Вона і Він.
І стало терпко,аж намліло.
І думка жаром зайнялась:
О, хоч би витримали крила…
І сон урвався. Я прокинулась… А думка,сколихнута, так і вилась довкола і лізла, лізла непрохана: «А якщо хтось не полетить? Якщо хтось із них злякається? Вона? Він? Злякається отієї палаючої ночі, що своїм жаром спалює минуле і освітлює майбутнє… отого осуду людського і каменюк у руках… років,які мрякливим тягарем змочують навіть найніжніші крила… Де буде тоді їх сяйво і радість? Кого з них тоді не буде?..»
А десь шуміла й вирувала доля.
І думка ця мене тепер тривоже.
Жить в нелюбові воля чи неволя?
Тож поможи їм, Боже!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949907
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.06.2022
автор: Людмила Демчук