Її антуражі не зводять фортеці.
Дощі не оплакують рідні стежки́.
Сотні чуттів у малім оберемку,
Сотні малюнків, та всі неживі.
Сиплеться камінь гірської породи...
Вона ж не подібна до звивистих скель!
Чому тільки дивиться знов у безодню,
Чому не відводить від неї очей?!
Невже вона втратила сенси наза́вжди?
Ні, не повірю. Цьому́ вже не буть!
Може, втомилась, коли обіцяла,
Проте ж її думи невпинно снують.
Вагання і крики, а далі- мовчання.
Усе роздирало на ласі шматки.
Тоді вже вона, не чекаючи, знала,
Що мусить кохати лише уві сні...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948998
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.05.2022
автор: Сара Ґоллард