Немає в мене дому... немає...
Градом спалила його війна.
Без даху... і стіна догорає,
Чорненьким цвітом цвіте весна.
Вишневий садок опустив віти
Навкруги немов Армагедон.
Вчора, ще мій рай надихав жити
Нині хата без дверей, вікон.
Взяла валізу у свої руки
Все, що необхідне, дороге.
Щоб не вмерти від болю, розпуки
Я молюсь у небо голубе.
Я рідну хату перехрестила
Притулила діти до грудей .
Гіркою сльозою душу вмила
Іду в найми до чужих людей.
Дім обпалений в руїнах, в диму-
Без господаря, як сирота.
Кому, він пожаліється кому?...
Стоптані квіти... виє пустота.
Так скрегоче чорне гайвороння
Голосить, каркає літає .
Це якийсь страшний сон і маячня
Не знаю, що завтра чекає?...
Я, біженка втікаю від війни
Віра дає надію жити.
І любов до землі веде у сни
Я все зможу пережити.
Прийде час і закінчиться війна
Повернусь до рідної хати
Україна розцвіте, як весна...
Хлібом гостей буде вітати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945359
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.04.2022
автор: Чайківчанка