Ніхто не бачив усмішки на його вустах.
Той відчував себе, неначе в клітці птах.
Знав, що вирватись можливо лиш в казках,
Знав, та не гасло полум’я в його очах.
І вкотре вже перед ним ця ненависна споруда:
Ці білі стіни, халати білі, ці дивні люди -
Протилежність до шуму його негоди
В душі, а скоро залишаться лиш етюди.
Бідний художник, в світі є сотні таких,
Він пісню малював і як чийсь голос затих.
Життя вважав за полотно, та не його рука
Діагноз вивела, наче вирок: він цього пензля лишень слуга.
Одного разу, як проходив повз якісь палати,
Завважив дівчину, та всупереч бажанню не посмів питати:
Хто, чому і звідки? Відтак не зміг забути,
І, мабуть, попри намагання, цього не оминути.
Він наче й звик уже, що так часто про смерть швидку
Йому говорять так спокійно: той давно на повідку.
Він був один, і нічого не залишиться на згадку,
Навіть його мистецтво не признавали ще спочатку.
І знову тут, мовби випадково, наче було треба -
Білі коридори, знайома палата, у вікні клаптик неба,
Що нині безхмарне. Та до чого ж ця дивна спроба?
Подививсь в її бік – що за неймовірна особа?
Навіть тепер понівечене обличчя містить слід від її краси.
Її завмерлі риси були не варті жодних описів.
Він їй квіти приніс, що на них досі блищали перлинки роси,
І в свідомості одночасно кричало кількасот голосів.
Аварія. Чи збіг обставин, чи людська вина,
Чи воля на це вищих сил, що обривається струна?
Кажуть: стан важкий, як виживе – повірять у дива.
І добре, що зараз німі для неї такі страшні слова.
Він сюди ж приходив майже щодня, все чекав,
Все боявся і думати, що не відкриє очей, тому так благав,
І сам того не розуміючи , її ім’я шепотів-називав
Та, наче досі є крихітний шанс, про неї питав.
«Вона прекрасним голосом володіла, - казали.-
Грала на скрипці, любила музику до нестями,
Складала, бувало, і власну, в нотах губилась ночами.
Їй велике майбутнє без жодних сумнівів обіцяли.»
Митець все слухав і навіть дихати не смів,
Він тепло відчував, а від того – на себе гнів.
Весь цей час майже не їв і не спав – зовсім змарнів,
Чекав, мов на стежці плота, що все далі плив.
Аж ось, наче сон, вона розплющила очі,
І раптом стали немарними усі тут проведені ночі,
Коли він за неї молив, поки свічка тріпоче.
Він її повторює ім’я і все дякує за ці зелені очі.
А їй усе розповіли – вогонь ураз погас,
Вона не вірила в чудеса, почала рахувати час,
Що тримає у білих стінах уже приречене життя,
Поки все тихше бринітимуть ноти на її вустах.
Художник чув ці слова, а вірити їм не хотів:
Щойно мріяв, що пташеня, про небо-політ,
Він вже не думав про власну хворобу: з’явився надії цвіт,
З’явилась причина для усмішки вперше за стільки літ.
А юнка не слухала тих втішань, вже ніби змирилась:
Вона без права творити мелодію, що без струн, та дивилась
У вікно : там промінчик блукав; і тихо щось співала;
Чомусь спокійно все останньої хвилини дожидала.
Художник юний не в силах так все залишити,
Усе бо має: слава, визнання, талант,
Врода, та не було того, хто міг би шлях цей освітити,
Та навіть рідні були здатні просто відпустити.
Він знав: неминуче його також час спливає,
Та розумів: нікого важливішого в цілім світі немає.
Його вважали безталанним. У чому ж мистецтво полягає?
Він останню малює картину. Листя вже опадає.
Кілька днів роботи, майже не відпочиває.
Портрет тієї, що на відстані зігріває.
Колір, лінія, запах фарби. Так години спливають.
Він наче намагається зв’язати їй життя – своє ж розпускає.
Як закінчив, так одразу: чекав не став,
Митець прийшов до звичної палати, знав:
Це востаннє, тому вперше нічого не приховав.
Він, вже з зусиллям, її далі жити благав.
Вона слухала – сама мовчала. Раптом очі заблищали від сліз.
Її усмішку вперше побачив – йому забракло ураз усіх слів.
Та не знала юнка, що відчуває: людина – складний механізм.
Він наче подав їй руку, і вони разом пройшли через ліс.
Мов думки прочитавши, митець вийшов щасливий,
Не знала вона, що навік, тож не поспішала відповісти.
Їі портрет – найкраща його робота. Можливо,
Саме так розквітають до мистецтва таланти нові.
Полотно вона пригортала, наче останню надію.
Художника й сліду нема, що був тут в минулу неділю.
Юнка чекала та берегла фрази вже запізнілі,
Запитала у когось і наче закам’яніла.
Через силу та попри дорікання на ноги встала,
Взявши скрипку, шукала, поки не впізнала
Того, хто заставив жити, а сам лежить отут,
Хто запалив її вогонь, свій погасивши. І вона заграла.
У музиці сплелись всі почуття, усі слова,
Які вона так вчасно й не сказала. То її мова.
Мелодія сумна, та показав він, яка прекрасна висота
І воля: вона ж не в клітці, вона досі жива,
Тож обіцяла не здаватись. Минула не одна весна
З того вечора, коли затихла остання струна,
З часу, коли, ймовірно, створена його лебедина пісня –
Її портрет. Вона не забуде історію цього полотна.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945261
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.04.2022
автор: Шафрановий степ