Винищувач танків

Бронетанковий  підрозділ  орків  у  складі  чотирьох  панцерників,  рятуючись  від  щільного  вогню  української  артилерії  дременув  до  найближчого  лісу.  Як  влада  не  старалася  впродовж  останніх  трьох  десятиліть,  але  лісів  на  Чернігівщині  ще  вистачало.  Кілька  годин  чотири  панцерника  з  жирною  літерою  «Z»  на  броні  блукали  розбитими  лісовими  дорогами,  намагаючись  вийти  до  своїх,  але  нічого  з  того  у  них  не  виходило.  Рацію  розтрощило  уламком  снаряда  під  час  артобстрілу,  а  акумулятори  мобільників  були  посаджені  остаточно  безплідними  перемовинами.
Надвечір  зупинились  у  чагарнику  на  узліссі,  побоюючись  авіації  противника.  Там  же  невдовзі  і  заночували.  Спали  недовго.  Незважаючи  на  початок  весни,  вночі  ударив  добрячий  мороз.  Палити  багаття  боялись,  щоб  не  демаскувати  позицію,  оскільки  не  виключали  появи  місцевих  партизан.  А  про  них  вони  вже  наслухались  доста.  Поміж  загарбників  уже  ходили  легенди  і  про  Гадячське  сафарі  на  Полтавщині,  і  про  полювання  баштанських  мисливців  на  Миколаївщині.
Солярки  в  баках  було  обмаль.  Колону  з  пальним  укри  розбомбили  напередодні,  а  тому  доводилось  економити.  Сухий  пайок  скінчився  ще  позавчора.  Змерзлі  і  як  чорти  голодні  екіпажі  повилазили  з  машин.  Скинули  залишки  вологи  прямо  на  засніжену  землю.  Характерні  плями  жовтого  кольору  на  свіжому  снігу  давали  можливість  навіть  не  дуже  спостережливому  слідопиту  скласти  уяву  про  чисельність  живої  сили  цього  угрупування,  яка  складала  не  більше  півтора  десятки  осіб.  Всі  зібралися  між  двома  танками,  щоб  визначитися  з  подальшими  діями.  Після  недовгих  перемовин,  вирішили  рухатися  в  напрямку  найближчого  села,  що  згідно  з  даними  дещо  застарілої  карти  повинно  було  знаходитися  в  кількох  кілометрах  на  захід,  біля  невеликої  річки.
Рухались  колоною.  За  пів  години  в  прицілі  головного  танку  з’явились  перші  хати.  Зупинились  на  кілька  хвилин  на  пустій  околиці.  Село  ніби  вимело.  Ознак  присутності  військової  техніки  українців  теж  не  було.  Рушили  вглиб  населеного  пункту,  в  надії  відшукати  пальне  чи  здобути  відповідну  інформацію.
Проїхавши  пустими  вулицями  і  не  зустрівши  й  натяку  на  АЗС,  автопідприємство  чи  фермерське  господарство,  знову  зупинились  на  якійсь  площі,  на  протилежному  боці  якої  височіла  досить  велика  церква.  Двері  культової  споруди  московського  патріархату  були  незамкнені,  але  всередині  не  було  нікого.  Мабуть  ці  ФСБшники  в  рясах  не  стали  чекати  наслідків  «братньої»  агресії  і  дременули  в  напрямку  рідного  дому.
Після  короткої  наради  екіпажі  панцерників  злили  залишки  соляри  з  двох,  більш  потріпаних  в  боях  з  бандерівськими  націоналістами,  танків  в  баки  інших.  Особовий  склад  «знекровлених»  машин  сів  на  броню  дозаправлених  і  всі  продовжили  рух  в  напрямку  сусіднього  села,  не  втрачаючи  надії  відшукати  пальне.
Ніхто  із  загарбників  навіть  не  підозрював  про  те,  що  за  всією  цією  процедурою  з  невеличкого  вікна  клуні  уважно  спостерігали  дві  пари  очей.  То  були  місцеві  жителі  дід  Микола  з  бабою  Тетяною,  які  відмовились  від  пропозиції  своїх  дітей  евакуюватися  до  рідні  в  сусіднє  містечко.
–  Як  гадаєш,  куди  це  вони  почесали?  –  з  хитрим  блиском  у  очах  поцікавилася  баба.
–  У  тебе  що,  стара,  за  тиждень  війни  зовсім  мізки  пересохли?  –  посміхнувся  дід  у  сиві  вуса  і  став  одягати  куфайку.
–  Куди  це  ти  зібрався,  трухлявий  пню?  –  не  забарилася  з  відповіддю  в  тому  ж  дусі  баба.
–  Де  там  ти  сховала  мою  бандерівську  самоідентифікацію,  яку  я  на  День  незалежності  вішаю  на  причілку?  –  питанням  на  запитання  відповів  дід.
–  У  миснику,  на  верхній  поличці,  праворуч,  –  здивовано  пробурчала  стара  услід  чоловіку,  який  уже  чимчикував  до  хати.
Невдовзі  старий  козак  вибіг  із  помешкання  з  невеликим  пакунком  під  пахвою  і  підтюпцем  направився  до  ворожих  панцерників,  підозріло  озираючись  на  всі  боки.  В  правій  руці  він  тримав  невелику  дерев’яну  драбину,  яка  зимою  слугувала  східцями  до  ями  з  картоплею.
«Куди  це  воно,  старе  шкарпіття?»  –  тільки  й  промайнуло  в  голові  баби  Тетяни.
Діставшись  першої  машини,  дід  вправно  приставив  до  гусениці  драбину,  не  по  своїм  літам  хвацько  заліз  на  броню  панцерника  і  в  його  руках  несподівано  замайорів  жовто-блакитний  стяг.  В  один  момент  старий  козарлюга  прилаштував  його  до  антени  радіостанції  ворожого  танка  і  в  повітрі  відразу  знову  запахло  Україною.
«Ну,  бісова  віра!  От  же  ж  молодець,  мій  Микола!»  –  посміхнувшись,  похитала  головою  баба  Тетяна,  а  зрадлива  сльоза  радості  сама  собою  скотилась  поміж  зморшок  правої  щоки  на  рідну  українську  землю.
В  той  час  її  Микола  досить  вправно  спустився  на  землю  і  таким  же  чином  прилаштував  на  радіоантені  іншого  панцерника  червоно-чорний  стяг  УПА.  «Ну,  старий  вояка»  –  продовжувала  посміхатися  баба,  спостерігаючи  за  своїм  посивілим  соколом  у  вікно,  аж  доки  той  не  повернувся  до  неї  в  клуню.  Обнявши  старого,  вона  вдячно  розцілувала  його  в  обидві  щоки.
Та  на  цьому  незвичні  пригоди  не  скінчилися.  Менш  ніж  за  годину  з  того  боку,  куди  поїхали  загарбники,  знову  став  долинати  гул  моторів.  Через  кілька  хвилин  він  дещо  стих,  а  потім  раптом  пролунав  гарматний  постріл.  За  ним  другий.  Ворожий  панцирник  під  червоно-чорним  прапором  спалахнув.  Знову  гухнули  вибухи  і  вже  запалав  другий,  під  жовто-блакитним  стягом.  Дід  плескав  у  долоні,  пританцьовуючи,  і  радів  мов  дитина.  Цьому  навіть  не  завадив  вибух  значно  більшої  сили,  який  відкинув  башту  одного  із  танків  на  кілька  метрів  в  сторону.
Зрозумівши  через  нетривалий  час,  що  розстріляли  свої  ж  танки,  загарбники  двома  машинами  рушили  до  містка  через  річку.  Дід  аж  підстрибнув  від  радості  і  знову  вибіг  на  вулицю.  Коли  після  невеликих  роздумів  перший  панцерник  рушив  через  річку,  дерев’яний  місток  не  витримав  його  маси  і  опори  підломилися.  Ворожий  танк  з  двоголовою  курицею  на  башті  клюнув  гарматою  вниз  і  став  завалюватися  на  бік,  прямо  у  воду.  Падаючи,  він  повільно  перевернувся  і  пішов  на  дно.  На  поверхні  лишилися  лише  кінцівки  його  гусениць.
Дивно,  але  екіпаж  останнього  панцерника  не  поспішив  на  допомогу  своїм  колегам,  які  так  з  води  і  не  з’явилися.  Останній  танк  поволі  рушив  вліво,  вздовж  річки,  а  через  кілька  десятків  метрів  проти  течії  спробував  переїхати  її  вбрід.  Коли  на  поверхні  води  залишилася  одна  башта  з  гарматою,  машина  уповільнила  хід  і  напружилася,  а  потім  і  зовсім  зупинилася.  Спроби  руху  в  зворотному  напрямку  позитивних  результатів  не  дали.  Навпаки,  панцерник  став  осідати  і  коли  на  поверхні  лишилася  третина  башти,  двигун  заглух,  а  десант  покинув  броню  і  поплив  до  протилежного  берега.  За  ними  поспішив  і  екіпаж,  що  з’явився  з  відкритих  верхніх  люків.
Уцілілі  рештки  живої  сили  ворожого  бронетанкового  підрозділу  чисельністю  у  сім  чоловік  лякливо  озирнулися  на  відкриті  кришки  люків  та  кінець  ствола  танкової  гармати,  що  продовжували  повільно  занурюватися  під  воду,  і  поспіхом  попрямували  в  сторону  лісу,  який  оточував  село  з  трьох  сторін.
«Ну,  це  ненадовго!»  –  весело  посміхнувся  дід  Микола.  Він  забіг  до  хати,  зняв  з  гачка  свого  перевіреного  часом  дробовика  та  патронташ,  що  висіли  в  кутку  під  стелею,  на  сволоку,  і  пішов  збирати  мисливську  бригаду  місцевих  ветеранів,  оскільки  сільські  хлопці  та  чоловіки  уже  тиждень  як  допомагали  тримати  фронт  на  околицях  Чернігова.

09.03.2022

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941983
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.03.2022
автор: Олександр Мачула