Ще один часовий день збіг, його поглинула темінь ночі, та темінь, котра нависла над нашою землею, мирним населенням, принісши з собою: тривоги, розпач, біль, кров, сльози, смерть і прокляття, що з праведним гнівом вириваються з сотень тисяч людських грудей.
За недільний день та вечір обдзвонила своїх друзів. Тішилась і раділа, коли чула їхні голоси, часто втомлені та, незважаючи на весь жах російської агресії, впевнених у нашій перемозі над ворогом.
Один з телефонних номерів залишався без відповіді, хоча і не був відключений, я страшенно хвилювалася. Це був номер моєї подруги, котра з донькою та маленькими онуками проживала у Києві.
Подумки я була поруч з нею та згадувала, як ми познайомились.
Був травень 2014 року, коли я приїхала до Києва та залишилась там жити, знімаючи кімнату з підселенням у одній із квартир багатоповерхівки. В один із вечорів до кімнати, де я проживала, постукав господар квартири та сказав, що від сьогодні я маю співмешканку, котра, через бойові військові дії у Луганську, переїхала сюди.
Звичайно, самій проживати краще, ніж з абсолютно незнайомою тобі людиною, та життя є життя, за певних обставин його ні пішки не обійдеш, ні на коні не об’їдеш. Ірина, так звали мою нову сусідку, певно, була аналогічної думки, бо ще ж у неї у голові, як вона сама розповіла мені пізніше, постійно крутилось:
- Західнячка. Бандерівка.
Вперше ми зустрілись вечірньою годиною. Я прийшла з роботи, дивлячись по телевізору передачі, відпочивала. Вхідні двері тихо відкрились і до кімнати ступила миловидна жінка середніх років, яку я, як зазвичай, зустріла з усмішкою. Того першого вечора нашого знайомства ми довго не могли заснути, по черзі розповідаючи одна одній про свій життєвий шлях, котрий привів нас обидвох, ось, до цієї невеличкої кімнати, з двометровим простором поміж нашими ліжками. Хоч і розмовляли ми різними мовами, Ірина - російською, я - українською, ми чудово порозумілися. Поміж нами ніколи не виникало навіть натяку на сварки. Іра була людиною честі, мудрою жінкою, щирою та безкорисливою, готовою завжди прийти на допомогу, поділитись останнім, що має сама, розрадити та порадити. Ми подружились.
Згодом, у 2017 році, коли тата не стало, він відійшов у вічність, я з Києва переїхала жити на Волинь, до мами, та дружніх зв’язків ми не втратили, підтримували їх постійними телефонними розмовами, коли випадала така нагода, зустрічами.
Двадцять четвертого лютого о сьомій годині ранку продзвенів дзвінок, дзвонила Ірина, вона повідомила, що російські війська наносять авіаційні удари по Києву. Наші життя знову летіли у пащу мороку та розрухи, у ту безжальну пащу війни, котру, потрібно спинити та вистояти.
І, ось, нещодавно від Іри прийшло есемес повідомлення, що вони в дорозі, їдуть потягом, котрий прямує у безпечне місце.
- Хвала Господу, - подумала я і перехрестилась, - до нової, мирної зустрічі, подружко! Вірю, вона настане!
06.03.22
світлина: Київ 08.03.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941793
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.03.2022
автор: Валентина Ланевич