XXIII
Старий вулкан дрімав в льодах північних
і, дивлячись на сніг і лід недвижні,
гадав, як зникли би поля ці сніжні,
якби він кинув жар нуртин правічних...
В нутрі своєму чув вогонь він лютий,
та жар гасив, дививсь очима скнари
на світ, піднявши голову у хмари.
Дививсь і льодом став, морозом скутий...
XXIV
Нема надії, хто в човні старому,
без паруса, стерна, один на хвилі
летить з вітрами! В повному безсиллі
кінець побачить в крутежі страшному.
Нема надії, та усе ж не скаче
в бурливу відхлань, у кипуче море,
хоч знає, що йому погаснуть зорі,
і знає, що за ним ніхто не сплаче.
XXV
Коли життя із тіла рветься нині,
дух хвильку відчуттів предивних має:
дерев шуршання, пах квіток сприймає,
потоків шерех і пісні пташині.
Отож, коли сиджу в саду вечірнім,
здається, що сиджу у друзів гроні:
троянди запах, спів пташок у кроні,
і все смутніш в моєму серці вірнім.
Jerzy Żuławski
Cień: XXIII- XXV
XXIII
W północnych lodach drzymał wulkan stary
i na śnieg patrząc, na lody bezbrzeżne,
dumał, jak znikły by te pola śnieżne,
gdyby on rzucił na nie swoje żary...
I czuł w swem wnętrzu płomienia odmęty,
lecz iskier skąpił i patrzył z pogardą
na świat, podnosząc w chmury głowę hardą —
Patrzył — i zastygł w lód, sam mrozem ścięty..
XXIV
Niema nadziei, kto w spękanej łodzi
bez żagli, steru, na oślep po fali
pędzi z wiatrami! Nic go nie ocali,
a patrzeć musi, jak koniec nadchodzi.
Nie ma nadziei, a przecież nie skacze
w burzliwą otchłań, lecz deski się chwyta,
choć wie, że żadna gwiazda nie zaświta,
i wie, że nigdzie nikt po nim nie płacze.
XXV
Kiedy już rwie się życie w ziemskiem ciele,
duch chwile dziwnych jasnowidzeń miewa:
rozumie kwiatów woń i szumy drzewa,
szmer potoków i ptaszęce trele.
I tak — gdy siedzę w ogrodzie wieczorem,
myślę, że jestem w towarzyszy gronie;
ptaki mi baśnie prawią i róż wonie —
i coraz smutniej w mojem sercu chorem —
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941019
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.02.2022
автор: Валерій Яковчук