Вже сонце моє котиться на захід.
Давно матусі вишня відцвіла,
А я намисто-спогади низаю
Про те, як я була іще мала.
Пригадується і старенька хата,
Бабуся з дідом і тепленька піч,
І казочка, що вчила посміхатись,
Коли схилялась наді мною ніч.
Широкий двір, із ружами й барвінком
(Вони не раз приходили у сни),
Червоний півень, що співав так дзвінко,
Але ж побив мене серед весни.
Якось по вулиці ішов кобзар старенький…
З ним поряд – із торбинкою… хлоп'я,
Що сунуло свою худеньку жменьку
В долоню чорну… Страх мене пройняв.
Заглянула у очі я старечі,
А там – більмо і… захололий біль.
Такі за все життя не стріла плечі,
Мов потонули і вони в журбі.
Той образ діда й хлопчика малого
За мною йде уже десятки літ.
В нім – подих часу, сірого і злого…
О, не такий простий цей білий світ!
В портретах їх – історія народу,
Який тепер піднявся із колін,
Здобувши собі волю в нагороду,
На цілий світ озвався громом він!
26.01.2022.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939035
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.02.2022
автор: Ганна Верес