Не воїн, не пілот в крутім піке.
Не атомник, музейник, бомж чи писар.
Я "аж(!)" або "всього лише..." – пакет,
який за гілку дерева вчепився.
За вітром змін блукаю раз у раз
від дерева до дерева нового.
Біжу від пустоти сердець і фраз.
Мигчу, мов у степу далекий вогник.
Шукаючи не знаю сам чого:
чи спокою, чи ґвалту, а чи... врешті,
знаходжу сам в собі себе – свого,
якого, світе, вже не забереш ти.
Гілки в мені шматують целофан.
Вітрище напина моє вітрило.
Я можу не подобатися вам,
літати як прийдеться: косо-криво.
Нехай в мені й мине безладний рух, –
не спиниться, не вщухне вічний пошук!
Лиш барву скину, вицвівши, стару.
Я знову – чистий аркуш, чистий зошит.
Отож лечу – пошарпаний пакет –
врізаючись в гілки, дерева, скелі.
Та кожне свіже, з вигляду "піке", –
по суті, – лиш прорив нової "стелі".
© Сашко Обрій.
16.01.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938548
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.01.2022
автор: Олександр Обрій