Мене народила в неділю — за вишнею прямо,
під лагідним небом, а не під цивільним дашком,
моя українська, у пісню закохана мама,
й назвала мене, як у нас — в Україні — Сашком.
Той рік називати щасливим, без сумніву, рано:
учбові тривоги, пости повоєнних застав...
Прощався народ зі своїм знаменитим тираном,
а я, слава Богу, його вже живим не застав.
Пішов до науки, як мав я сім років від роду.
З книжок дізнавався про молот, комуну і герб.
І пив я з Десни не отруєну сонячну воду,
гойдався на вітах старезних Тарасових верб.*
Матуся співала пісень про червону калину,
а тато від того чомусь ненароком сумнів.
Спливали роки і мужнів я від їхнього плину.
І час мій настав вирушати навчатись у Львів.
Щасливі роки! Позолотою вишита днина.
У древньому Львові студентського братства розмай.
З'єднала нас там найдорожча у світі родина:
одна Україна — один нерозірваний край...
Назад, [i]"господа"[/i]! Я без вас тут розставлю всі точки.
Чужі ви мені у далекому вашім Кремлі.
Бо тут, в Україні, мої народилися дочки
і внучки мої — на моїй українській землі.
Тут мама і тато вже сплять, мов закохані, поруч.
І я біля них персональний займатиму кут.
Бо я — українець. Не [i]"звєрь"[/i], не [i]"какая-то сволочь"[/i],
не [i]"всякоє бидло"[/i], не [i]"вісєльнік"[/i] і не манкурт.
---
[i]*) Верби понад Тарасовою калюжею в селі, де народився автор[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938218
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.01.2022
автор: Олександр Таратайко