І, мов кентавра квітка, змерхла вись
бліде пелюстя струшує додолу.
Хто на небесній луці – схаменись,
бо більше не згромаджу до подолу!
Та перекірно плаче квітом Бог.
Цей босоногий хлопчик на полівці,
очима збіжний до моїх очей,
ганяє хмари – випасені вівці
у вічнім літі – божеській домівці,
жадає мови – приязних еклог.
Та це ж бо сонцем палені, ачей,
Його зіниці вичавили колір,
що вкорінився по предужій волі
на небовиді. Та підніжжя кволі
не втримують таку живу вагу.
Візьми ж, Величний, і мою снагу,
що збіжна нині до квіток збілілих!
Мов сльози втреш, – волошок м'якотілих
стрясеш у вічну зиму зледенілих,
аж я знайду їх снігом на снігу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938205
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.01.2022
автор: шепт