Заклик

Моя  наморена  душа  назовні  рветься,
Мов  птах  із  клітки  в  ясні  небеса,
Частіш  моє  стривожене  серде́нько  б’ється,
Останній  вогник  в  дусі  догаса.

І  то  не  дивно,  таж  в  таку  лиху  годину,
Як  всюди  повно  бідних  жебраків
І  матір  кида  грубо  власную  ж  дитину
Чи  син  здіймає  руку  на  батьків.

Щодня  в  горілці  захлинаються  п’яниці,
Щоб  більше  задоволення  відчуть,
А  потім  вчинки  здійснюють  безтямно  ниці.  
Хіба  ж  у  цьому  є  якась-бо  суть?

В  автобусі  міськім  ураз  юнак  нахабно
У  бабці  решту  грошей  смів  забрать,
Бо  кликали  його  наркопігулки  звабно.
Він  ладен  був  життя  за  них  оддать.

Обряди,    мову,  звичаї  забули  рідні,
За  ті,  що  предки  гинули  в  бою.
Чи  українцями  себе  ви  звати  гідні?  −
Сльоза  з  калини  впала  у  гаю.

О  грішний  мій  народе,  змучений  стражданням
Од  вічних  і  запеклих  ворогів,
Збуди  ж  свою  свідомість  пристрасним  бажанням
Назавше  зняти  пута  хмурих  днів!

В  світ  навстіж  розчини  червонеє  серде́нько,
І  вітер  хай  розвіє  в  небуття
Зловісні  почуття  навік,  а  ти  гарненько
Почни  з  нуля  новітнєє  життя!

Відкинь  удаль  всі  сумніви,  перестороги,
Які  відводять  далі  від  мети,  −
Міцним  і  вільним  буть,  щоб  всі  дороги
До  чистої  вели  лиш  висоти.

Тоді  ж  бо  й  будеш  ти  блаженствувать  щомиті,
Хвалитимеш  Господні  небеса
За  місяць,  зорі,  золотом  і  сріблом  вкриті,
Й  тебе  вік  вабитиме  їх  краса.

Ти  солодко  потонеш  в  ніжних  чарах,
Загубишся  у  лабіринті  ласк,
Казково  плистимеш  на  білих  хмарах,
Розчинишся  в  теплі  в  миттєвий  час.

Євген  Ковальчук,  11.  07.  2010

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937290
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.01.2022
автор: Євген Ковальчук