Кублиться вовна кудлатого неба.
Ниви набряклі обпились води.
Простір – немов завпокійний молебень.
Тягнеться гума марудних годин.
Дрібно дрижить стільникова антена,
ніби загублений воїн в степу.
Дня недогризок розклеївся. Темно.
Колесо брьохає в знічену путь.
Чи то негода, чи то міжпогоддя
впевнено, рівно вгрузає в асфальт.
Час – смакувати (жалітися годі!),
як наливається хмарами сталь,
як вітрюганисько дужо батожить,
мряка впивається в кожен мікрон.
Тож, від негоди страждати негоже,
бавиться око верхівками крон.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935341
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.12.2021
автор: Олександр Обрій