КИЛИМ

 Як  суєтне  буття  стає  мені  немилим
й  у  світі  правлять  бал  гармидер  і  абсурд,  –
я  їду  у  село,  я  розгортаю  килим,  
віддаючи  йому  всього  себе  на  суд.

Він  світиться  життям.  Його  прадавні  руни
вбирають  весь  мій  зір,  тривоги  та  думки.
За  мить  приходить  в  рух  космічний  візерунок.
І  простір  сам  стає  багнистим  і  глевким.

Зринають,  мов  з  ріки,  всі  прадіди  й  бабусі.
Безсилі  і  німі,  щось  шамкають  роти.
Кружляють  пальці  рук.  В  гіпнозі  і  задусі
малюються  стежки,  що  ними  мушу  йти.

Тернисті  путівці,  фрактали  і  портали,  
що  ними  йшли  діди,  зачавши  весь  мій  рід,
що  їх  не  віддали  чужинцям  на  поталу.
Шляхи,  що  їх  дідам  накреслили  вгорі

зірки,  що  бережуть  моє  багатство  роду,
який  ввібрав  сповна  дідизни  давній  дух.
Несуть  у  спектрах  барв  багатоликі  ромби
шлях  пращурів,  що  ним  тепер  і  я  іду.

Нехай  буремний  він,  нехай  бува  нестерпним,
хай  долю  тягнуть  вниз  кармічні  якорі,
мій  килим  –  циферблат  віків,  які  не  стерти,
літопис,  у  якім  буяє  весь  мій  рід!

©  Сашко  Обрій.
21.11.21

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932948
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.12.2021
автор: Олександр Обрій