Він біг за Буг, де ніжились лимани,
повз балки і степи, яри, сніги, –
відлюдько, вовк-самітник, Сіроманець, –
втікав... Хоч бракло їжі і снаги.
Немов йому наснилося усе це:
рушниці, ґвалт, гонитва, вертоліт.
Великий вовк, з великим вовчим серцем,
він біг від люду хтозна скільки літ.
Чи вижив би донині він (навряд чи!),
якби не чуйний, вірний друг Сашко?..
Від хижих звіроловів вовк незрячий
ледь-ледь втікав охлялим пішаком.
Якби він зрячим був, тоді б достоту
пішов туди, де люблять всіх вовків.
А тут не люди – нелюди, істоти
за ним вчепились... Іроди бридкі!
В тривожний сон в підвітряних заметах,
в якім ловець – не вовк, а гурт овець,
впліталася підступна думка – "вмерти!" –
у вперту спрагу жити, хай їй грець!
Лиш пам'ять про Сашка тихенько гріла.
Колись маленький янгол-рятівник
руками обіймав м'який загривок. –
Яке тепло по тілу йшло від них!
Я чую (до мурах!), як важко дише
у снах (немов колотить сто сердець!),
могутній Сіроманець, і все більше
із жахом впізнаю у нім себе...
© Сашко Обрій.
* - за мотивами однойменного оповідання Миколи Вінграновського.
17.11.21
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932787
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.12.2021
автор: Олександр Обрій