Свічка пам’яті

Горить  свіча..  Вогонь  палає..  
І  знову  в  пам’яті  спливає
Дитинство.  В  нім  -  моя  бабуся..  
А  я  ж  до  рук  її  тулюся
І  тихо  слухаю  розмову,  
Оте  тремтливо-щемне  слово,  
Той  відчай,  біль  її  душі,  
Що  крадькома  лиш  у  тишІ,  
Могла  тихенько  розказати,  
Адже  повинні  пам’ятати
Як  пухли  і  вмирали  люди
У  той  голодний  тридцять  другий.
Як  ті  примари,  помарнілі,  
Худі,  знесилені,  як  тіні,  
Де  йшли  -  там  падали  під  тином:
Старий,  дорослий,  чи  дитина,
Ще  шепотіли:  «  Їсти,  їсти..»,  
Та  не  могли  ні  встати,  сісти.
І  мертвих  з  хати,  чи  городу  
Збирали  мовчки  на  підводу*,
Й  везли́  на  цвинтар  хоронити.
В  людей  не  було  шансу  жити.
За  колоски,  нарвані  в  полі,  
Садили  в  тюрми  і  в  неволі,
Приречені  на  смерть,  вмирали
І  вже  додому  не  вертались.  
А  так  хотіли  вони  жить..
Ось  свічка  пам’яті  горить
І  вже  тихенько  догоряє..
 Ми  запалили..  Пам’ятаєм.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932199
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.11.2021
автор: Ольга Калина