( з циклу ,,ЛИСТ ДО ПОДРУГИ")
М.: А на рідній землі плинув час, розчинившись слідами.
Враз ударили в Небо, стривожені звісткою дзвони!
А в повітрі зависла напруга закута словами,
Та гойдались на віттях розпуки душевнії схрони ...
Л.: В клопотах і турботах пролетіло літо, опустіло гніздо ластів'їне. Сизими туманами впала осінь на землю, зачервоніла, запишалася гортензіями попід тином, замайоріла, зачарувала зір чорнобривцями та айстрами край городу, дорогими коралями червоніла калину біля перелазу. Розлогі старі яблуні в садку гнули своє віття до землі під вагою червоних соковитих плодів, і дух той яблучний покривав все село від хати до хати, проникав в кожну шпаринку. То господині сушили яблука на узвар.
Покрита жовтим листом, земля тихо збиралась зустрічати зиму.
Вже й Покрова минула, почалася пора весільна. Кожної неділі над селом лунали весільні передзвони. Якось одної осінньої днини посеред тижня задзвонили дзвони, і люди потяглися з усіх кутків на майдан біля церкви. Староста став читати якусь бумагу, щось про війну. Багато молодих чоловіків з їхнього села призвали того року до війська, багато з них так і не повернулися більше додому. То була осінь 1914 року.
М.: ... До снаги все Ярині. Роботи вона не боялась.
І з трудами щоденними звиклась. Уже було й мало.
В них ховала всю тугу та біль. В них вона забувалась.
Лиш на Бога та віру і силу свою уповала.
Л.: В далекому чужому краю тягнулися для Ярини дні, сповнені праці та турбот. Робота на фермі була хоч і важка, але звична для української селянки. Тільки туга за дітьми, за рідною землею лягала на серце, роз'їдала душу так, що іноді Ярина готова була кинути все і на крилах летіти до рідної домівки, до маленьких донечок. Тоді жінка хапалась за любу роботу, навіть за ту, що й не входила в її обов'язки, працювала з раннього ранку до пізнього вечора.
Одного такого вечора господиня, читаючи газету, підняла голову і пильно подивилась на молоду жінку. В новинах писали про бойові дії в далекій Європі.
М.: ... Це не знала Ярина, хоч серце й у грудях кричало.
Та вона все ссилалась на смуток, зпечалений часом.
Після втоми пекельного дня прилягла й задрімала,
А в далекій батькі́вщині сніг заріздвянював плесо.
Л.: Заколиханий вітрами-хуртовинами, засипаний снігом, дрімав старий садок яблуневий, аби з новими силами прокинутись навесні і далі радувати око своїм казковим цвітом, а восени дарувати господарям цілющі плоди. До садка, несміливо так, притулилась хатина стара. І тільки пишний кущ калини, наперекір морозам, снігам-хуртовинам, важкими червоними гронами звеселяв душу, додаючи яскравих кольорів до звичної зимової картини.
А в хаті білилось, квітчалось рушниками празниковими, в печі пеклося, шкварчало та булькотіло. Діти колядки нові вчили, та згадували торішні, родина готувалась до Різдва.
М.: Вже робота кипить готуванням Святої Вечері,
І повітря насичене звуком співців - колядою ...
А десь там, в кого се́рця зачинені вікна і двері,
Наповнялися ріки Харона, розлиті війною ...
Л.: Люди готувались стрічати Різдво. Про війну майже ніхто й не згадував, хіба ті родини, з яких призвали до війська молодих чоловіків. Ближче до весни почнуть повертатись додому поранені та покалічені односельчани, приносячи чорні звістки про тих, хто вже ніколи й не повернеться. Але то буде потім, а зараз... Зараз люди стрічали Різдво... Білими снігами вкривала зима поля, садки, притрушувала чепурні білі селянські хати під солом'яними стріхами. Засипаними снігом вулицями вервечкою ходили з Різдвяною Зіркою діти, співаючи колядок, прославляючи народження Сина Божого. Ближче до вечора молодь веселилась, водила "Козу".
М.: Час минав, акварелями плинув яскривши рутину.
Розкладав на полиці життя всіх надій уповання.
Вже у мріях жила́, ота жінка, що зветься Ярина,
Розцвіла в них, мов яблунька, в цвіт заховавши зітхання ...
Л.: А на чужині осінь змінилась зимою, непомітно якось наступила весна, не така пишна й квітуча, як у рідному краю. Там і літечко не за горами, вже Ярина думками додому, до рідного села линула, дні рахувала до від'їзду. Вже в мріях своїх нову хату бачила, світлу, велику, під черепицею, не під солом'яною стріхою. На початку літа попросила Ярина господиню аби та зв'язалась з агентом, який влаштував її на роботу і домовилась про повернення додому.
На другий день поїхала фермерша до міста, а назад повернулась з вербувальником. Той довго і плутано розказував Ярині про війну в далекій Європі, в якій бере участь і російська імперія, про німецькі військові кораблі, про свою сім'ю, яка залишилась в Україні. І хоч Америка не бере участі в тому кривавому божевіллі, та на корабель попасти неможливо, тим більше, що сюди вони припливли нелегально. Залишається тільки чекати, коли то все припиниться. І немолодий одеський єврей дав слово Ярині, що тільки-но закінчиться війна, вони разом повернуться в Україну.
Прибита горем молода жінка ще більше впадала в роботу, щоб хоч трохи забути тугу і печаль, що обступили її душу, і далі збирала гроші на хату, і чекала... Чекала закінчення тої далекої війни, чекала того часу, коли зможе додому вернутись, діток побачити...
( далі буде)
Марія Дребіт - Лариса Чоп
Португалія - Україна
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931474
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.11.2021
автор: VIRUYU