Зрання зацвів на травах срібний іній.
Зринає в балці скибка кавуна.
Тікаю з міста... Хто у тому винний,
що в серці ні вини, ані вина?..
Не став я ними душу заливати.
Принук ніколи довго не терпів...
У шибці раптом виріс елеватор —
товстий кремезний велетень степів.
У гаморі міськім життя не з медом.
Тож потяг мій нарощує свій лет.
Ранковий літачок торує небо.
Ще спить в туманних балках очерет.
Дрімає перетруджений чорнозем.
Окраєць пурпуровий пожовтів.
Невтішні оминаючи прогнози,
я лину вільним птахом по житті.
Що вдієш, як душа такої вдачі:
не хилиться, не гнеться?! Наче дуб.
За лінію електропередачі
в степи мрійливим поглядом бреду.
Дерева все частіше — без одежі.
Горіх волоський в дзьобі крук несе.
Стовбичать у степах електровежі,
ховаючи в гудінні давній сенс,
неначе загадкові істукани,
які сповна спізнали степ увесь.
За їхніми німими кістяками
мережиться крізь балку путівець,
мов ниточка, яка дає початок
в моїм житті історії новій.
Лишаюся... Бо що мені втрачати?
Я — в інеї досвітній деревій.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931181
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.11.2021
автор: Олександр Обрій